Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
— Н-не думаю.
— Тоді що це… є? Даруйте, моя… е-е… чисто жіноча цікавість.
— Це не є талісман, як можна було б подумати. Хоча… Не знаю, леді, не знаю. Можливо, ви й праві. Швидше всього, це так. Талісман. Амулет. І оберіг. Хоча я ношу квітку швидше всього з поваги.
— О-о, цікаво. До кого з поваги, дозвольте ще поцікавитись?
— До самої квітки, леді Паджет. Я повернувся з Трансільванії, з Карпат. Мій корпус стоїть на захід від Сучави. І там я зустрічав повсюдно ці квіточки з маленькими голівками — білими, жовтими, червоними. Вони всюди витикаються з-під каменя. Звуть цю квітку каменеломка. Або в українців — розрив-трава. Чи ще — ломикамінь.
— Ломикамінь? Як гарно звучить! — захоплено — вона, здається, завжди захоплена, — вигукувала леді.
— В українців, між іншим, багато що звучить гарно.
— Така крихітна квіточка і — ламає камінь?
— Величина і стійкість не завжди співпадають. І в малої величини може бути велика стійкість. Це залежить від духу, від внутрішньої сили, спротиву і впевненості не уступити сильному свого життєвого простору.
— Цим вона вам і подобається, генерале?
— Так. Своєю впертістю, затятістю. Своєю вічною боротьбою із сильнішим за неї противником. Сильнішим устократ. З каменем, ясна річ. Але вона, хоч і крихітна і беззахисна, а завжди перемагає каміння.
Хотів було додати, що квітка йому нагадує його Батьківщину, маленьку й беззахисну Фінляндію, яка століттями змушена боротися із сильнішою своєю сусідкою на сході — хоч і досі ще не виграла, але ж і не програла. Все ще, як кажуть, попереду. Вона тримається, бодай і в статусі Великого Фінляндського королівства. Не так, як Україна, яку Росія і геть підім’яла.
Подумав, але промовчав.
— Цікаво, за що ж вона бореться із каменем?
— За свою свободу, леді. За право жити, рости і квітнути так, як вона хоче. На власній землі, бодай і захопленій камінням.
— Ось ви який, генерале?! — зачудовано дивилася на співбесідника. — Ви часом не поет?
— Я тридцять років офіцер, леді. А військова служба не сприяє поезії. Тут хоч би прозою не розучитися говорити.
— Звичайно. Проте повернемось до ломикаменя. Він що — справді перемагає камінь? Отака маліпусінька квіточка, на яку нема чого й дивитися?
— Судячи з назви — так. І з реальної ситуації теж. Ломикамінь вперто росте серед каміння і воно нічого з ним не може зробити.
Леді вже з неприхованою симпатією дивилася на Маннергейма.
— Ось який ви, генерале?! Ви, здається, руський? Німець?
— О, ні, — аж з обуренням вигукнув він. — Я — фін, леді. Фін, і прошу з іншими мене не плутати. Фін! Або, як у нас кажуть: суомалайсет, леді Паджет!
— Фінський генерал і раптом…
— Я руський генерал, леді. Але фін — за національністю, — поправив її Маннергейм. — Хоча дуже хочу стати нарешті й фінським військовиком. Тим більше, Фінляндію чекають великі події.
— Руський генерал, а патріот своєї батьківщини. До речі, генерале, запрошую вас сьогодні увечері на чаювання. Збереться, як завжди, добра компанія гарних людей. І ви теж станете окрасою мого товариства. Чекаю вас, генерале, а тому не прощаюсь. Рада була знайомству.
— Взаємно, леді.
«Одного разу леді Мюріель організувала чаювання для своїх багаточисленних приятелів, яких вона здобувала своєю доброзичливістю та дружелюбністю».
Це він через десятиліття й десятиліття, проминувши вже пік свого неймовірного злету і виконавши те, для чого його й було покликано Провидінням, працюючи над «Мемуарами», згадає далекий 1917 рік, Україну, Одесу на березі Чорного моря, готель «Лондон». З усіх своїх численних знайомих по недовгому проживанню в тамтешньому готелі, а назнав він їх там багато, зафіксує в спогадах лише екстравагантну представницю Червоного Хреста Британії екзотичну леді Мюріель Паджет. З одеського періоду розповість у спогадах лиш про те нічне чаювання, бо воно тільки на перший погляд було дрібним випадком на шляху його багатого на значні події життя, але згадає в своєму «генеральському» стилі: сухо і лаконічно, як про щось випадкове. Власне, кількома «бідними» фразами (можливо, й нарочито не схотів живописати з-за своєї вродженої скромності й бажання ніде й ніколи не виділяти свою персону, а виставляти наперед інших — офіцерів та солдат). А жаль, випадок вартий, аби мемуарист зупинився було на ньому детальніше, адже таке не щодня трапляється. І навіть не щороку. Хіба що раз на піввіку.
Та ось як тоді розвивалися події.
Після чаю й бесіди, що тривала кілька годин поспіль — ні про що зокрема, про все взагалі, а найперше про тривожну обстановку, що тоді набирала обертів в російській імперії, а вже потім гостинна леді зненацька запросить гостей в іншу кімнату — нею виявиться довге вузьке помешкання з блискучою підлогою. (Маннергейм і через десятиліття запам’ятає таку, здається, ніби ж несуттєву деталь, але для нього важливу: блискуча підлога могла виявитись слизькою, тож він з хворою ногою мав по ній рухатись обережно, аби не спіткнутися і зовсім не вивести з ладу ногу, що вже почала гоїтися).
Кімната чомусь була незвично порожньою. А втім, умеблювання в ній все ж таки було: в кінці біля вікна самотньо і явно не до місця стояв маленький столик для гри в карти і два стільці. Трохи осторонь стояв ще один стілець, а на ньому спиною до стіни сиділа жінка, про яку можна було сказати: не молода, але й не стара, не красуня, але й не потворна — така собі, поглядові на ній ні на чому було зупинитися. З тих представниць прекрасної половини роду людського, на яких ніхто й ніколи не звертає уваги. Бо — немає на що звертати. Сіренька пташка із явно стомлених життям і власними невдачами та невезіннями. Так здавалося після першої миті знайомства з незнайомицею.
Жінка, що сиділа спиною до стіни, дивилася прямо поперед себе і на тих, хто зайшов, уваги не звернула і голови не повернула. Якась передчасно зів’яла. Чи стомлена від людської присутності.
— Панове, хвилинку уваги, — злегка ляснула в
