Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
— Агафіє Бо-орисівно?
— А чого ж ви… з перевіркою приїхали, — крізь сльози вигукувала жінка, — так дякам і передайте… Мовляв, найближчим часом гетьман не збирається воскресати. Тож нема чого царевим слугам і до вдови його навідуватись…
— Передам, дражайшая Агафіє Борисівно, неодмінно передам.
Коли ж пристав з двору виїздив своєю замученою конячиною (шкода її стало Агафії, веліла погодувати й конячину, і торбу вівса їй дати, адже вона теж перебувала на службі в царя), поспитала:
— Хто ж тепер, цікаво, гетьманує в Україні?
— Хтось із їхніх. З малоросів… Як його звать, дай Бог пам’яті. Знаю, наша людина, надійна. Ага, згадав. Іван Мазепа.
— Хто-хто? — не вчула Єропкіна через порив вітру, що налетів з-за рогу.
— Іван Мазепа, кажу, — крикнув пристав, зручніше вмощуючись в санях (сани такі малі, власне, санки, а він, кабанюра такий здоровенний, як він у них уміщується, для чогось — воно їй треба? — подумала жінка). — Служив той Мазепа в уряді ще за твого мужа, за гетьмана Дорошенка. За Самойловича був генеральним осавулом їхнім, а тепер ось, як Івашку Самойловича в Сибіряку замели — гетьманом став. В Кремлі задоволені, наша, кажуть, людина, надійна, не дасть Україні на волю вирватись, — труснув віжками. — Но, гнідий, давай-давай, до Волока мусимо затемна дістатися, а там видно буде…
І ще щось крикнув їй, але Єропкіна не вчула — загудів вітер, закрутив снігом, низько, ледь не зачіпаючи дахи Ярополчого, неслися рвані хмари, швидко пасмурніло.
Рівниною до Ярополчого вже спішила нова хуртовина, і білий світ почав швидко звужуватись, зникати.
Більше Москва не присилала своїх слуг до Єропкіної. Нарешті, певно, в Кремлі повірили, що гетьман Дорошенко таки й справді не воскресне. І то була правда, як і те, що гетьманом України на той час — після Дорошенка й Самойловича — справді став він, Іван Мазепа.
Єропкіна пригадувала, чи покійний чоловік за життя свого їй розказував про такого старшину, як Іван Мазепа, і згадати не могла… А може, й згадував, та вона не запам’ятала таке прізвище. Та й Бог, зрештою, з ним, з Мазепою! Їй що від того, хто буде гетьманувати в Україні, хай Москва над тим собі сушить голову, а їй все одно.
Голову тоді сушитиме Петро I. Хоч і недовго. Але все одно струхне і добряче якийсь час нервуватиме в тривозі: ану ж раптом Малоросія підтримає Мазепу? Тоді пиши пропало, доведеться втрачати Україну… Але, слава Богу, не підтримали малороси свого гетьмана! Невже вони, хохли — вроджені холопи? — дивувався цар. Невже волі собі не хочуть? Без чужого ярма жити не можуть?
Тоді Росії повезло.
Не повезе Росії через 283 роки, у 1991 році, коли всі, хто колись не підтримали Мазепу, нарешті дружно — ледь чи не стовідсотково, проголосують за свою вистраждану Незалежність.
«Нарешті дійшло», — подумали б напевне Виговський, Дорошенко чи й Іван Мазепа. А таки дійшло! Але ж, Боже ти мій, для цього потрібно було пережити аж цілих 283 роки (якщо рахувати з кінця Мазепи), чужих помазаників Божих, «видатних вождів», численних партсеків та генсеків, знехтувати можливістю здобути волю у 1918 році, коли не було підтримано Центральну Раду і першого Президента, щоб нарешті у 1991–му проголосувати за волю.
Але давно відомо: краще пізно, як ніколи. Та й не холопи ж ми вічні чужих царів!
Збудована Гончаровою у 1848 році капличка над могилою її великого прадіда простояла, як уже мовилось, загалом 105 років.
За століття її не раз, як це, на жаль, водиться у нас, слов’ян, руйнували і знову сяк-так лагодили. Доходило навіть до того, що в скульптурного погруддя на могилі гетьмана відрізували мармурову голову, а потім знову її ставили на місце і знову руйнували, аж доки не забрали її до місцевого музею.
Особливо постраждала капличка під час Другої світової війни, коли німці, підійшовши до Волоколамська, захопили навколишні села, в тім числі і Ярополець.
Але капличка й тоді вціліла. Хоч і понівечена. Остаточно її знищили — розібрали до останньої цурки — вже у 1953 році — новітні вандали, себто борці з «релігійним дурманом».
Вже в роки незалежності посольство України в РФ візьме під свій нагляд могилу Дорошенка, домовиться, щоб її було занесено до реєстру пам’яток України, і таких, що вимагають термінової відбудови.
Уряд Росії погодиться до святкування 200–річчя Олександра Пушкіна взяти на себе половину витрат (близько 30 тисяч доларів США), але, як водиться, через економічну скруту не виділив і цента. В свою чергу, й уряд України теж не зміг виділити й копійки, і все залишилося, як і було.
Спасибі, краєзнавчий музей Яропольця поставив навколо могильної плити над прахом гетьмана скромну огорожу і навіть посадив кущ калини.
Розмови про відновлення над прахом Дорошенка каплички-усипальниці тривають і нині, але кожного разу знаходяться то ті «об’єктивні» причини, то ті… Аж доки не відбулася акція, яку на шпальтах «Літературної України» буде згодом названо «З хрестом в Росію».
Однієї пізньої ночі, подолавши більше, ніж тисячу кілометрів — Черкащина — Полтавщина — Сумщина — до російської митниці під’їдуть машини з України.
Їх зупинять, довго узгоджуватимуть різні питання. Хоча б таке: «Чому дерев’яний хрест не внесений у декларацію?» — «Бо його в Росії залишимо».
Земляки великого гетьмана (не забуваймо, Дорошенко родом з Чигирина, а це ж — Черкащина) везли на могилу Петра Дорофійовича хрест, виготовлений кращими різьбярами із дуба, спиляного у знаменитому урочищі Холодний Яр, освяченого в козацькій церкві Покрови Пресвятої Богородиці.
А далі Росія: Москва — Звенигород — Волоколамськ.
І нарешті залишаються позаду останні п’ятнадцять кілометрів.
Край перехрестя трьох доріг у селі Ярополець, могила українського гетьмана, вісім (по кутах і посередині) білих цегляних стовпів, решітки, в середині могильна плита з написом, який уже неможливо прочитати, але в селі малий і старий скаже, чия то вічна домівка і хто у ній спочиває вже 300 літ.
Того дня, як приїхали земляки до гетьмана, велелюдно було в Яропольці. Громіздкий хрест вагою близько чотирьохсот кілограмів — витвір різьбярського мистецтва — було встановлено на могилі. Лунають слова:
— Ми привезли цей хрест на могилу великого земляка нашого — гетьмана Дорошенка, як свідчення невмирущості справи, за яку він боровся і склав життя, як символ синівської пошани і поваги.
Діждався-таки гетьман завершення справи, за яку боровся одним з перших: