Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Мова, як бачимо, українська (тодішня, зрозуміло) і те, що в Росії, в самому її центрі, у Підмосков’ї напис зроблено рідною гетьману мовою, було останнім проханням Петра Дорофійовича, його заповітом: «Як умру, — якось сказав він ще за рік до смерті, в сімдесятиріччя своє, — то щоб на могильній плиті написали моєю мовою, а не вашою». — «Та чи ж не все одно, якою мовою, то бишь языком?» — подивувалась Агафія Борисівна і подивувалася щиро, бо й справді їй подумалось: ну чи не все одно, якою мовою тобі на могилі напишуть? «Живи довго», — додала. «Виходить, не все одно, коли тебе прошу, — одкаже чоловік. — Це ти так вважаєш — чи не все одно, бо знаєш, що напис зроблять руською. І твоє зверху буде. А я хочу, щоб тільки моєю мовою, з якою я народився і жив усе життя, і тому вона — моя мова. І мова мого батька, мого діда гетьмана Михайла, є мовою тієї пісні, що про нього і про нас, Дорошенків, співають і співатимуть. Зрештою, українською, понеже я був і залишився українцем і гетьманом України, і під чужим написом мені соромно буде лежати. І не з своєї волі я опинився в чужому краю без права на повернення, в чужій землі не з своєї волі змушений буду лежати, як надійде мій час, бо й мертвого мене дяки кремлівські в Україну не відпустять — бояться мене. І Москва ваша боїться. Що й мертвим підбурюватиму українців до волі. То в чужій сторонці хай наді мною хоч мова буде моя. То й камінь не так давитиме… Чуєш, Гапочко, тільки моєю рідною мовою…» — «Вчиню, як ти й велиш — живи довго».
Агафія Борисівна заповіт виконала, правда, в поховальній шарпанині переплутала посаду свого мужа і веліла викарбувати «гетман войска запорожского», понизивши чин чоловіка, тоді ж як він був гетьманом не війська, а всієї України, главою її уряду.
Залишається додати, що напис (сьогодні первісний текст не зберігся, вірніше, його вже неможливо прочитати на плиті), достовірний. 30 серпня 1824 року художник Яків Аргуров на прохання історика Дмитра Бантиш-Каменського змалює його — тоді він ще добре читався — і текст вперше з’явиться друком в «Истории Малой России» у 1830 році.
Надмогильну плиту з цим написом і бачив у серпні 1833 року Олександр Пушкін (зарослу бур’янами, та й городи Наталі Іванівни Гончарової підступали до могили впритул, як ніби вільної землі було обмаль чи вона була на вагу золота), коли будучи в Яропольцю, ходив «на поклоненіе» до прапрадіда своєї Наталі.
А ось церковки Святої Параскеви, під правим крилосом якої і був похований гетьман, поет уже побачити не міг — на той час од неї не лишилося й сліду. Була вона дерев’яна і од ветхості вже ледве трималася купи ще за життя Дорошенка. В рік його смерті церковка дихала на ладан. Висохла, з потрухлявілими дошками, вона скрипіла од вітру, й Агафія з острахом заходила до церковки, коли провідувала могилу чоловіка. Помираючи, Петро Дорофійович журився, що доведеться йому лежати в церкві, яка вже ось-ось розсиплеться.
— Не встиг я, то вже ти, Гапочко, будь добра, зроби святе діло. Як поховаєш мене та сороковини справиш, то з Божою поміччю й займешся церквою Параскеви. Коли буде потреба, звернешся до Ростовської митрополії, святі отці тобі допоможуть, бо ж як же людям без Божого храму…
Агафія Борисівна звернеться до митрополії аж через п’ять років по смерті чоловіка, як уже церкви й сліду не лишиться, тільки могила чоловіка на тому місці сиротливо виднітиметься…
А прийме її в році 1702 сам митрополит Ростовський та Ярославський, за яким і рахувалося село Ярополче.
Він тихо й безгучно плакатиме, коли почує, чия вдова приїхала до нього, і світлими сльозами на зморшкуватому лиці вразить Агафію Борисівну.
— Я знав ще по Україні вашого покійного чоловіка, великого гетьмана України, царство його душі праведній, Петра Дорофійовича. Та й моєму батькові, козацькому сотнику Саві Тупталу, він свого часу добре допоміг…
Слухаючи старця, плакатиме й гетьманова вдова.
Митрополитом Ростовським та Ярославським з 1702 року був Дмитро Туптало, автор книг — житій святих «Четьї-Мінеї», які тоді читала вся письменна Росія, читала їх і сама Агафія Борисівна разом з покійним чоловіком. Дізнавшись, хто перед нею, вдова, опустившись на коліна, цілуватиме сухі руки владики.
— Це я вам маю цілувати руки, ви любили Петра Дорофійовича, — сказав їй митрополит і припав до її руки холодними устами.
Димитрій Ростовський (в миру Данило Савич Туптало) був на двадцять чотири роки молодший гетьмана Дорошенка, народився він на Київщині, в Макарові. Сьогодні його титулують як українського та російського письменника, церковного й громадського діяча. Навчався в Києво-Могилянській академії. У 1668 році постригся в ченці під чернечим ім’ям Димитрій, був ігуменом в монастирях Батурина, Глухова, Чернігова, Новгород-Сіверського, Києва. Крім морально-повчальних, богословських та драматичних творів, написав найзнаменитіший свій твір — чотиритомні «Четьї-Мінеї» («Книга житій святих»), що виходила у друкарні Києво-Печерської лаври у 1689, 1695, 1700 роках. Останнє прижиттєве видання з’явиться у 1705 році.
У 1702 році ченця Димитрія, найбільшого на той час просвітителя, церковного та громадського діяча Москва забере в Ростов митрополитом — щоб і Росію навчив уму-розуму. Крім того, це було ще й почесним вигнанням — просто великого українця прибрали з України. Ігумен Димитрій був однодумцем гетьмана Дорошенка і в усьому підтримував його боротьбу за незалежну Україну, а тому був небезпечним для Росії.
— Відшукався гетьманів слід у Росії, — і вперше митрополит пожалкував, що московити трохи запізно забрали його у свою Росію, бо коли б на кілька років раніше, застав би Петра Дорошенка живим і неодмінно б зустрівся з ним.
Йшов митрополитові всього лише 51–й рік, він був ще ніби ж не старим, але й за молодих літ не відзначаючись здоров’ям, швидко, ледь подолавши піввіковий рубіж, почав старіти. Тільки незвичайний розум його залишався все таким же гострим і ясним. Жити йому залишалося ще сім років, і митрополит, відчуваючи наближення кінця, квапився, щоб якомога більше написати із задуманого.
— Гетьман Петро, — слухаючи тиху розповідь Агафії Борисівни про життя її мужа в Москві, потім у Ярополчому, — час од часу промовляв митрополит з жалем, — Петро Дорофійович, гетьман наш незабутній… Як шкода, що його не стало. Його кредом, якого він дотримувався все життя, був вислів: «Салюс
