Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

«В такой-то обстановке, среди забот о показном богатстве и скрытых от посторонних взоров лишений, среди буйных припадков сумасшедшего отца и вспышек раздражения деспотической помещицы-матери, в атмосфере, пропитанной ханжеством и лицемерием, воспитывалась красавица Наталия — Наташка вместе с двумя старшими своими сестрами. Воспитание ея, конечно, ничем не отличалось от обычного в те времена выращивания московских барышень или, как называл их Пушкин, „московских кузин“: безусловное повиновение родительской воле, французский язык — в ущерб русскому, немножко музыки, немножко „приятных“ рукоделий вроде вышивания бисерных подушек, и очень много жеманства и искусственной щепетильности. Главной заботой Натальи Ивановны, разумеется, была мысль о том, как бы по возможности скорее и выгоднее „пристроить“ своих дочек. Но так как две старшыя, не одаренные красотою или заменяющим ее крупным приданым, не находили себе удачи и начинали уже „засиживаться“, то, естественно, все надежды и внимание были обращены на младшую дочь, внешние качества которой не могли не бросаться в глаза. Ее и начали „вывозить“, едва только достигла она установленного обычаем возраста. Нечего и говорить, что в то время была она „дитя едва лишь из пеленок“ и на все смотрела глазами своей заботливой матери, зорко следившей по сторонам, не встретится ли подходящая партия. Найти партию было, однако, не так-то легко. Светские молодые люди на балах и вечерах увивались вокруг юной красавицы, осыпали ее комплиментами и мадригалами, — но не решались идти дальше, очевидно, осведомившись о „существенном“. Один только Пушкин, со свойственной ему стремительностью, сразу, очертя голову, решил довести дело до конца…» (П. Морозов. «Семейная жизнь Пушкина», 1910 р.).

Чи звернула тоді увагу юна Гончарова на немолодого вже поета, свого негаданого кавалера, що з’явився в Москві, як з неба впав? Чи дідьком із шкатулки вискочив, навряд. Поезією — ні тоді, ні пізніше, ні взагалі будь-коли, Наталія не цікавилась. Отже, літературна слава Пушкіна, бодай і як геніального поета, першого поета Росії — як і матір, — мало її цікавила, а ось дивитися на нового «ухажера» далебі не було на що.

В одному з ранніх віршів юний Пушкін про себе відверто (і в той же час явно бравуючи, дещо перебільшуючи сказане, щоб викликати незгоду з його ж власною оцінкою самого себе та заперечення, що він, мовляв, ще й нічого) писав (тоді ще французькою), що він — «настоящий демон в шалостях, настоящая обезьяна по виду…»

Може, він тут дещо й переборщив, однак вродою чи бодай просто приємною зовнішністю він таки не відзначався.

Через кілька років він напише про себе та про свої зовнішні дані й по-руському (знову ж таки не без бравади, не без солодко-потаємної думки, що хтось йому неодмінно заперечить):

А я, повеса вечно праздный,

Потомок негров безобразный,

Взращенный в дикой простоте,

Любви не ведая страданий,

Я нравлюсь юной красоте

Бесстыдным бешенством желаний.

С невольным пламенем ланит

Украдкой нимфа молодая,

Сама себя не понимая,

На Фавна иногда глядит…

І це була правда, адже в першу мить він відштовхував красунь вередливих своєю невродою (як, до речі, й малим зростом), але вже в другу, як магнітом, притягував до себе писаних вродливиць — що було, то було. Тож спершу юна Наталі не виділяла його з натовпу своїх поклонників, молодих і гарних. Навіть коли він посватався, хоч і дала згоду, але якось мляво і байдуже — не відштовхуючи його, але й не обрадувавшись йому — Пушкін то й Пушкін! Заміж треба йти, а кращої пари на обрії щось не видно. А він, так захопившись праправнучкою Дорошенка, відразу ж вирішив і женитись на ній. Хоч ще рік тому писав:

Супружество нам будет мукой:

Я, сколько не любил бы вас,

Привыкнув, разлюблю тотчас.

Був певний, що «законная жена — род теплой шапки с ушами: голова вся в нее уходит», тому, мовляв, треба зберігати волю і незалежність… І раптом, побачивши якесь дівча, стрімголов вирішив на ньому женитись. Справді, був «огончарований».

В серпні 1828 року Наталі Миколаївні Гончаровій виповнилось шістнадцять — і найчарівніша, і найхвилююча пора в житті кожної дівчини. І юна праправнучка Дорошенка вперше в своєму житті наділа довге плаття світської левиці і почала виїжджати у світ — і товариство подивитись, і себе показати. І вже при першій з’яві на балу справді своєю незвичайною вродою привернула до себе увагу юнацтва.

В Москві зашушукались-зашептались про юну діву Гончарових. Досить було їй з’явитися на тім чи тім балу, як її миттєво оточували вершки тодішньої блискучої московської молоді, юнаки все із знатних сімей, кожен з яких міг скласти добру пару, навперебій запрошували її на танці…

Олександра Пушкіна, двадцятидев’ятилітнього молодика, вже тоді не просто відомого чи модного поета, а поета, якого вважали гордістю Росії, і всі багли з ним познайомитись, бо він справді з’явився на поетичному небі Росії, як болід, юне дівчисько Наташка Гончарова — в принципі ще ні се, ні те, бо, крім вроди, вона нічого не мала, але давно відомо, що любов сліпа, — захопила й покорила з першого погляду, і він, досвідчений в любові, попався, як молодий сокіл в сильце. Сам зізнавався:

— Все! Догулявся! Я — вже переможений! Я в ногах у юної діви. Дорошенко, хитрий малорос, здається, мене подолав!

Проникнути в дім Гончарових було відносно легко — спільні друзі та знайомі провели і представили господарям нового поклонника Наталі, — але й тільки…

В домі Гончарових, збагнувши, що від них хоче Пушкін, і з якою метою прибув і яким бажанням горить, не ахнули, не заметушилися, не знаючи, де посадити дорогого гостя, — зустріли його більше ніж байдуже. А причиною тому було те, що Наталія Іванівна, господиня, розраховувала знайти для своєї дочки кращу партію, далебі кращу, а тому на пропозицію поета (а він відразу ж вирішив брати бика за роги) відповіла непривітно (навіть визивно продемонструвала свою непривітність), нарочито невиразно, що, мовляв, Наталочка ще досить молода, дитя по суті, і т. д. і т. п., а тому треба… почекати. Хоча прямо мовби й не було відмовлено — і на тім, як кажуть, спасибі, якусь щілину надії в стіні байдужості йому було залишено, але такий прийом поета з його пристрасною натурою, святим нетерпінням і бажанням пошвидше оволодіти красунею, як по серцю залізом різонув. Більше того, прощаючись, його, навіть для годиться, не запросили у них бувати ще.

Це вже було занадто!

Це вже була відверта демонстрація несприйняття.

Невдоволений жених вилетів од Гончарових, як