Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Мати доживе віку свого при синові в Ярополчому. Після смерті чоловіка Агафія, хоч і була молодшою за нього на чверть віку, втратить смак до життя («Без Петрика і життя мені не життя, а таке… існування»), якось швидко почне старіти. Напнута чорною хусткою, завжди у все чорне вбрана, сновигатиме вона тінню селом, і її поза очі називатимуть монашкою. Щодня ходитиме в церкву Святої Параскеви, де під правим крилосом лежатиме її чоловік, і молитиметься.
Коли йтиме селом — в церкву чи з церкви повертаючись (а більше вона нікуди не ходитиме) — висока, худа, передчасно постаріла, вся в чорному, із скорботно стисненими губами, малеча од неї з ляку втікатиме, а дорослі казатимуть:
— Знов монашка до свого гетьмана в церкву ходила…
Особливо лякало ярополців, коли Агафія, повертаючись з церкви, раптом починала до когось невидимого (чи тільки їй одній і видимого?) посміхатися і… наспівувати. А наспівувала вона пісню, що складена була не зовсім зрозумілою їм, а тому і якоюсь дивною мовою, не руською, звичайно: «Ой, лихо — не Петрусь, лице біле, чорний вус…» І так співала, що люди хутчій од неї втікали…
Господарчі справи Олександра Дорошенка йтимуть все гірше й гірше (господарем він виявиться таким собі), тож доведеться частину маєтку продати. Але, як росіяни кажуть: нет худа без добра. Під свою дачу ту частку купить і сусідом Дорошенків стане немолодий вже, але родовитий генерал-поручник Загряжський (мовби малорос). Він і накине оком на старшу доньку (синів в Олександра не буде, народжуватимуться все дочки) Олександра та Параскеви Дорошенків — Катрю. Кажуть, що вона була нічого з себе, а ось долю мала не зовсім щасливу — довго, дуже довго не могла знайти собі пари. Аж тут генерал-поручник її побачив, новий сусід Дорошенків…
Побачив, посватався (він уже багато років був удівцем) і згоду отримав. Незважаючи на значну різницю з ним у літах, Катерина Дорошенко (у заміжжі Загряжська, вона й започаткує рід Загряжських, з яким потім породичаються Гончарови) буде щасливою. Життя її, усім забезпечене, мине спокійно, тихо, при повному достатку. Влітку вони житимуть в Ярополчому, а на зиму перебиратимуться до Москви у власний будинок чоловіка.
Старший їхній син Іван Загряжський і стане батьком Наталі Загряжської, майбутньої тещі Олександра Пушкіна, яку віддадуть заміж за напівпоміщика, напівкупця Миколу Гончарова.
Років із сто тому гончарів почали виселяти з центру стольного граду на його околицю, за Москву-ріку, на правий берег Яузи — з причин безпеки. Робота їхня пов’язана з вогнем, а вогонь був найбільшою небезпекою для дерев’яних руських городів. До всього ж, щоб зліпити горщик чи миску, потрібна глина, пісок і вода. Все це було на березі Яузи — в річці вода, пісок на березі, а в урочищі, що споконвіку, чи не з в’ятських часів, звалося Глинищем, було скільки завгодно глини.
Так за Москвою-рікою на березі Яузи виникла спершу церква «Успіння в Гончарах», потім вулиця Гончарна, а з часом і слобода з виселенців-переселенців Гончарна — московський центр тодішнього гончарного виробництва.
Рід Гончарових теж започаткувався в Москві, на Яузі, в Гончарній слободі. І прізвище їхнє звідти. «Чей это малец бегает?» — «Да гончаров сын». Так він і став Гончаровим, і діти його теж поставали Гончаровими. А гончарами були й за фахом. Але вже якийсь Афанасій Гончаров із Гончарної слободи, розчарувавшись в професії своїх предків, кинувши все, подався шукати легшого хліба і більших статків. Був він такий собі на умі, метикований, грамоту знав, особливо лічбу, а за натурою — пройда. Чи — пролаза. Про таких казали: ти його в річку вкинь, ти його хоч у тій річці й топи, але він все одно випливе — з рибиною в зубах. Доля й кинула Афанасія, сина гончара, в гущу життя, і він невдовзі — потинявшись тими краями — у двадцять літ виплив прикажчиком в одного багатого заводчика. І так повів справу, що став тому заводчику за рідного сина (хлопець був з прицілом), а коли багатій помирав, то одружив прикажчика зі своєю єдиною донькою. Яка вже вона там була — краля чи така собі — невідомо, а відомо, що після того одруження Афанасій, син московського гончара, став єдиним спадкоємцем чималих скарбів заводчика, свого тестя. Та й сам їх згодом примножив. Мав паперову фабрику, залізні заводи, займався виготовленням парусини, що її охоче закупляла Англія. Своєму синові Миколі залишив уже колосальне багатство. Син його теж примножив. Але вже його син Афанасій (названий так на честь діда) зумів усе те пустити за вітром. Як свідчить сімейна легенда, у його кабінеті по кутках стояли парусинові мішки, туго набиті грошима та золотом, і все те добро Афанасій успішно розтринькав. Як і його батько, він теж мав лише одного сина і теж Миколу (названого так на честь свого діда), який і був власником «економії Ярополець». Себто був сусідом Загряжських. І на літо частенько приїздив до Ярополчого відпочивати. Там його син Іван і зазнайомився з дочкою генерал-поручника Загряжського Наташкою, онукою Олександра Дорошенка, правнукою Петра Дорошенка. Була вона юна і нічогенька з себе — особливо замолоду. Молоді й побралися — дочка генерал-поручника і син багатого заводчика і купця Іван Гончаров. Все б нічого, але Гончарови на той час уже були бідними. Та якісь лише статки у них ще залишалися, і вони викручувалися. У них народилося шестеро дітей і серед них Наталія — майбутня дружина Пушкіна.
На той час із фантастичних багатств Гончарових вже точно не лишилося й сліду. До всього ж чоловік почав страждати психічним розладом, і йому рік від року ставало все гірше й гірше. Сім’я змушена була перебратися до Москви, у власний дім на Нікітській, де у них і почалося нове життя, досить тяжке в матеріальному відношенні. Наталі Іванівна мала чималий клопіт з хворим чоловіком, минуле багатство змінилося бідністю, для того, щоб зовні підтримувати бодай видимість колишнього благополуччя, господиня викручувалась, як могла, з останніх можливостей вдаючи, що вони, Гончарови, багаті дворяни. Чоловік тижнями перебував у якомусь своєму світі, часом не впізнаючи навіть дружину та дітей, і
