Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Схоже було на те. Якби він взагалі вдруге не з’явився в Гончарових, там, здається, його відсутності навіть не помітили б! Це ж треба! Наталія Іванівна до такого незавидного (з її дзвіниці) претендента на руку дочки й уваги не звернула. На заміжжя Наталі вона покладала стільки надій, у тім числі й фінансових, що до Пушкіна віднеслася «молчаливо и холодно», а дочка (о боги!) — «небрежно и без внимания».
Йому здавалося, що це не просто все, це — кінець світу! І його, звичайно, життя. Втратив ґрунт під ногами. Москва перестала для нього існувати. Кляв Москву (хоча при чім тут Москва?), друзів, які, як йому здавалося, не так, як треба, представили його Гончаровим, і чи не найбільше перепадало в ті дні гетьману Дорошенку, котрий в даній ситуації взагалі був ні при чім. Хитрий малорос! Підступний малорос! (Олександр Сергійович в побуті був дещо марновірний, крім того, мав колосальну уяву, і те, чого не було, створював легко і просто). Це він мстить поету за те, що недоброзичливо відгукнувся про нього у примітках до «Полтави» (гетьман, мовляв, більше за всіх ненавидів руських!). От клятий малорос і налаштував проти нього свою праправнучку!
Зрештою охолонувши, сам із своєї багатої уяви посміявся і залишив гетьмана у спокої. Треба просто шукати нові, зовсім інші підходи до Гончарових, брати їх в довготривалу облогу, виявляючи при цьому, крім настирливості, ще й велику терпеливість та винахідливість. Зрештою, він і не таких вередливих красунь вкоськував, дасть Бог, і Наташку Гончарову, це невинне дівча, приборкає і приручить — кожному овочу свій час.
І поет знову вдався до свого вже перевіреного способу рятування, коли не знаєш де подітися — мандрівки. Куди — не мало значення, аби вперед, аби кудись рухатись, аби свіжий вітер в обличчя (як акулам свіжа вода при рухові), аби змінювались краї і люди. Кинувши все після негостинного прийому в домі Гончарових, «со смертью в душе» (власне зізнання), геть із Москви куди очі дивляться, поет невдовзі опинився в друга-приятеля в Тверській губернії, звідти подався в Михайлівське і лише пізно восени повернувся до Петербурга, де його, до речі, вже чекала догана шефа жандармів Бенкендорфа за самовільне відлучення. (Поет був під наглядом, що в першу чергу й відштовхувало від нього Гончарових).
«Приїхав я в Петербург, — ділився враженням з сестрою, — і опинився ніби в карцері, з яким я декілька разів був знайомий в ліцеї. Мене щось давить, душить, коли довго засиджуюсь на одному місці».
Скажите: в странствиях умрет ли страсть моя?
Забуду ль гордую, мучительную деву?
Или ея ногам, ея младому гневу
Как дань привычную, любовь ей принесу?
Холодний прийом у Гончарових терзав його щодня, і тільки постійна переміна місця трохи заспокоювала, давала хоч якої рівноваги і сили. Тож з однієї поїздки мчав в іншу. Навіть за кордон просився, бодай хоч і в Китай — не пустили. Дарма. Китай — то була б ще одна багата сторінка в його творчості й житті — якби його пустили.
«В Петербурге тоска, тоска», — писав другу.
Всі думки і помисли, і сподіванки на краще були в Москві, в будинку на Нікітській, де його вже вдруге зустріли так негостинно. А тут ще почали доходити чутки, що буцімто «його Гончарова» виходить… заміж. Можна було збожеволіти!
Але він був упертим і свого таки домігся. Через два роки у квітні 1830 року в його відносинах з Гончаровими нарешті почала скресати крига відчуженості та недовіри — вперше голубим весняним небом заблакитніла в душі поета надія.
Ледь чи не ламаючи перо, нервово писав в одному з листів:
«Бог свидетель — я готов умереть ради нея, но умереть для того, чтобы оставить ее блестящей вдовой, свободной хоть завтра же выбрать себе нового мужа — эта мысль — адское мучение».
Мабуть, в недобру, просто фатальну для нього мить він те писав. Такі миті бувають в житті кожної людини, коли лихо, що до того спало тихо, раптом проснеться, і — горе, горе щось тоді пророкувати самому собі чи давати якісь небезпечні обіцянки. Вони можуть — під руку мовлені, — швидко збутися.
Тож і виходить, що написав він ті рядки згарячу, наврочуючи собі, накликаючи на себе лихо, не подумавши, що зло може не спати і прислухатися. Написав обіцянку, що стане пророчою, адже мине всього тільки сім років, і все точно так і відбудеться — після сумних подій на Чорній Річці: дружина його, як відомо, залишиться «блестящей вдовой» і, як він і віщував, мимовільно, швидко знайде собі нового мужа — Ланського.
А поки що він турбувався про матеріальне благополуччя майбутньої сім’ї (стосунки з Гончаровими тоді швидко покращувалися, справа йшла до завершального і щасливого кінця):
«Моего состояния мне было достаточно. Хватит ли мне его, когда я женюсь? Я ни за что не потерплю, чтобы моя жена чувствовала какія-либо лишенія: чтобы она не бывала там, куда она призвана блистать и развлекаться. Она имеет право этого требовать. В угоду ей я готов пожертвовать всеми своими привычками и страстями, всем своим вольным существованием. Но, все-таки, — не станет ли она роптать, если ея положеніе в свете окажется не столь блестящим, как она заслуживает и как я желал бы этого?»
5 квітня на Паску він зробить офіційну пропозицію і — ура, ура! — вона буде нарешті прийнята. Майже дворічна облога Гончарових увінчалася повним успіхом: «неприятель» викинув білі прапори. Хоча Наталі Іванівну, як і раніше, насторожував той факт, що претендент на руку її дочки все ще перебував під наглядом поліції. (З листа Пушкіна Бенкендорфу: «…г-жа Гончарова боится вверить свою дочь человеку, имеющему несчастіе пользоваться дурной репутацией в глазах
