Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
— Чому ж, владико? Я з Петром Дорофійовичем прожила останні чотирнадцять років, то й Україна мені стала ближчою. І мови своєї покійний мене вчив. Як і співати пісню про його діда-гетьмана: «Ой, на горі та женці жнуть…» Агафія Борисівна ще довго слухала тиху розповідь митрополита про мужа свого, а на прощання поцілувала владиці руку, прийняла від нього благословення і, повернувшись додому, сказала дітям:
— Митрополит Ростовський, владика Димитрій пообіцяв подбати про могилу вашого батька… Я не знаю, а ви й поготів не знаєте, який у вас був незвичайний батько — гордіться ним. Владика Димитрій на прощання сказав: поки буде Україна, поки вона й пам’ятатиме свого гетьмана, вашого батька, а мого покійного чоловіка…
Владика Димитрій свого слова дотримає, і в році 1703 його старанням буде споруджено надгробок на могилі Дорошенка, а над ним постане каплиця у формі квадрата з чотирма стовпами по кутах — чотири сажні завдовжки і три завширшки, — накритих спільним дахом з хрестом угорі. Середину каплиці займе велика кам’яна плита, на якій буде відтворено первісний текст напису.
Але час, як відомо, не тільки великий лікар, а й ще великий руйнівник. Пушкін уже не застане каплички, коли три дні у серпні гостюватиме у тещі в Яропольці. Як колись зруйнувалися од ветхості церковка Святої Параскеви (її теж Пушкін не застав), так через століття з добрим гаком надійде сумна черга й капличці Дорошенка. Лишиться сама могила, та й та заростатиме бур’янами…
Відвідавши могилу гетьмана, поет не втримається і скаже тещі (про те в листі до «женушки» не обмовиться й словом, аби не хвилювати її) і правнучці гетьмана відверто і дещо аж роздратовано:
— Могила вашего предка до того запущена і занедбана, що мені, їй-право, аж незручно вам про це казати… Це ж ваш рідний прадід, Наталіє Іванівно! Невже вам не болить, що його могила в такому стані?
— Що?.. Що таке?! — Наталія Іванівна, спалахнувши, покрилася червоними плямами на лиці. — Хто вам таке… сказав?
— Мої очі…
— Ви… ви… — теща не знала, що відповісти, бо в словах клятого зятя була правда, а кому приємно слухати гірку правду? — На могилі Дорошенкі… п-порядок. Я сама там якось була…
— «Якось», означає, що давненько. А порядок на могилі гетьмана якщо й був, то — колись. А нині… всюди запустіння. Ще й огород посадили під саму могилу — невже у вас землі мало?
— Як ви… смієте… мені… мораль читати, с-с-ударь?
Наталія Іванівна сердито пирхнула і стисла губи, що враз налилися синявою (вони завжди в неї синіли, як вона сердилась). Ще й демонстративно кинувши ложку, вийшла з їдальні. У словах нелюбого зятя була правда, тож не мала чим заперечити, але й погодитись, щоб його було зверху, теж не могла. До вечора з зятем не розмовляла, намагаючись не потрапляти йому на очі. А коли другодні вранці зустрілися, вона й обізвала зятя «лешим арапским» — причепилася до його африканського коріння.
«Теж мені… писаний красунчик — дивитися немає на що! — подумала, але вголос не зважилась сказати те, що думала, бо то був би повний розрив. — Ще б трохи, і вийшла б із тебе пречудова мавпочка».
Він теж щось бовкнув, здається, про «Вечера на хуторе близ Диканьки» того… малороса. І натяк вона зрозуміла — зять порівнював її з малоросійською відьмою, героїнею «Вечорів…», але вдала, ніби їй невтямки. Хоч тут проявила розсудливість, аби далі не загострювати відносини, що й так вже трималися на чесному слові. Подумала (на неї іноді находило просвітлення): який він не є, а все ж зять. А тещі треба поважати зятя. Тому доведеться змиритися, що він у неї такий. Хоча, як по великому рахунку, попри гарячковитість, він ще й непоганий. Жаль, що без калитки, без «положения» при дворі, піднаглядний, прости Господи, писака…
Попрощалися вони хоч стримано й дещо натягнуто, але ж зовні ніби по-людськи, і він навіть приклався губами до її руки, а вона, на мить розгубившись, чмокнула його в кучеряву африканську шевелюру.
Поета не стане у 1837 році, теща переживе свого зятя на одинадцять років, і коли хтось при ній, згадуючи її зятя, з подивом і повагою казатиме: «О-о, то у вас зятем був сам Пушкін?..», вона з робленим подивом перепитуватиме: «Кого ви маєте на увазі?.. А-а… цього, лешего арапского? Так, був. З мого промаху. Бо могла б і кращу пару для своєї Наталі підібрати, а не піднаглядного літератора… Але все це — вже діла давно минулі. Який був, то й був. А ось нинішній мій зять — Ланской… О-о!.. Хоч і запізно трапився, але Наталі з ним нарешті поживе у своє задоволення».
До кінця життя свого Наталі Іванівна не зможе пробачити Пушкіну шпильки щодо занехаяної могили предка… Та як він посмів їй таке заявити?! Безтактно і нечемно! Хоча він, звичайно, правий. Могила прадіда і справді потребувала і ще потребує деякого… е-е… облагородження. Але ж для чого їй було тикати могилою межи очі? Вона, може, це знала раніше нього і завжди пам’ятала, тільки вибирала зручний час, щоб привести могилу в належний стан. А втім, якщо бути об’єктивним, Наталі Іванівна все своє життя була зайнята лише однією особою — самою собою. Своїми ахами та охами. Особливо в останнє десятиріччя, коли вона вже й справді хворіла. Відмовляли ноги, тож ходила з палицею, згодом вже ледве пересувалася. З дому старалася не виходити. Ноги слабішали з кожним роком, наприкінці життя вже й палиця не рятувала. Ледве човгала, та й то, коли її хто вів під руку. Ноги розпухали, наливалися рідиною, синіли і так ночами нили, що вона майже не спала. Мазі та різні припарки не допомагали. Тож до могили прадіда вже не могла самостійно ходити — спершу її водив Семен Федорович, керуючий її маєтком, а коли їй гірше стало — возив у колясці. Коні зупинялися, Наталі Іванівна, не встаючи, оглядала місце останнього пристанища гетьмана і сама собі казала:
— В принципі, звичайно, той леший арапський був правий — надгробок прадіда і справді дещо… е-е… занедбаний. Але ж я про це думаю постійно.
Вона була з тих, хто довго й
