Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс

Не просто було вже приреченому гетьману вимовляти такі слова, але мусив. Хто-хто, а він добре бачив і розумів, що його титанічні зусилля, що їх він докладав день у день, створюючи незалежну Україну, врешті все його життя, що він його поклав на вівтар України, не увінчалися успіхом, і він залишав Україну посеред тяжкої, виснажливої дороги, якій кінця ще й не було видно — до волі.

«…старий Хмельницький із сумом бачив, що десятилітня його праця й зусилля не довели розпочату справу до бажаного кінця, й майбутнє рідної землі вимальовувалося перед його зором у сумному вигляді». (Орест Левицький).

І це йому не вдалося — Славетному! Здавалося б, везучому! Генію. Визволителю України. Батькові козацької держави. То що вже говорити про інших.

Через два місяці після цих гірких слів 6 серпня 1657 року Богдана Хмельницького не стане. (Його, воістину шекспірівську драму кінця життя не втішить навіть козацька обіцянка вибрати гетьманом по його смерті сина Юрія. Юрка. Юрася. Приємно йому було те чути, приємно як батькові, але як гетьман, як діяч він знав нездалість Юрія, тож ніякої сподіванки на нього і не покладав).

Так і помре він з відчаєм, що йому — навіть йому! — після київських князів Ярослава Мудрого чи, скажімо, Володимира Мономаха та Володимира Великого — найвеличнішому, не вдалося утвердити навік «незалежність і вольність нашу».

Його спіткала фатальна невдача, передавши її нам, він відійде з цього світу. Нам і досі гірко. І нам ще віками буде гірко.

Помираючи, повторюватимуть його тяжкі слова, що Господь не дав «ствердити навіки незалежність і вольність нашу», і його великі наступники — Іван Виговський, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. І їм теж, незважаючи на їхні зусилля створити те, що не вдалося Богдану, хоч вони задля незалежності України і віддали своє життя.

Не вдасться через 270 років по тому і останньому гетьману. Він у відчаї майже дослівно повторить розпачливі слова першого гетьмана України. (Пригадуєте Богданову гіркоту: «Не дав мені Господь… ствердити навіки незалежність і вольність нашу»).

«Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якому він перебував. Бог не дав мені сили справитися із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які склалися, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади.

Павло Скоропадський.

14 грудня 1918 року, місто Київ».

«Бог не дав мені…» — так останній гетьман України через 270 років повторив слова першого гетьмана України.

І посмертна доля їх нещаслива. Богдан помре загадковою смертю на порозі розриву з підступною Москвою, буде похований у Суботові в кам’яній церкві, яку він спорудив, але року 1664 польський воєвода Стефан Чарнецький, спустошуючи Чигиринське староство, спалить Суботів і звелить викинути з домовини першого гетьмана України.

Івана Виговського розстріляють поляки у 1664 році, і досі невідомо, де його могила; Іван Мазепа скінчить свої дні у вигнанні в Румунії в 1709 році, і десь там його прах — невідомо й де, Петро Дорошенко…

По смерті Дорошенка Україна у ставленні до його пам’яті розділилася на два табори: одні ганитимуть гетьмана, складаючи різні плачі про те, що «За Дорошенка гетьмана пуста Україна стала» (ремствували на татарські набіги, а всім відомо було, що татар на Україну в якості союзників у боротьбі з Москвою запрошував він, покійний гетьман), другі від карпатського підгір’я до Дону співали про нього пісні зовсім інші, героїчні:

Попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Військо запорозьке,

Хорошенько…

Одні його величатимуть (як автор «Истории Русов») «злодеем и зверем в роде человеческом», інші не менш емоційні ярлики чіплятимуть на гетьманове ім’я, як ось історик Бантиш-Каменський, який, на жаль, так і не збагнув — будучи надто вірнопідданим руському цареві — державницьких устремлінь Дорошенка, його глибокого патріотизму і вірності не чужому цареві, що її зберігали всі його хулителі, а рідній Україні, тож і писав у своїй «Історії…», що Дорошенко був «дерзким и предприимчивым», «честолюбивым и вероломным», «мстительным» «возмутителем общаго покоя» — нічим не мотивуючи ці свої твердження, схожі на звичайнісінькі лайки базарних бабів, а не на лексику вченого. Називав він гетьмана і «вредным для России», «полезным одной Турции», що він, Дорошенко, так і не зміг «снискать любовь обладателя России» — останнє вірно. Бо якби ціною зради своєї Батьківщини «снискал» любов у «обладателя России», тоді б і владу, звичайно, мав би.

До хору очорнителів пам’яті Дорошенка охоче приєднався обдарований історик Микола Маркевич: у його подачі Дорошенко «хитрый, умный, буйный, властолюбивый, он не щадил ни родины, ни веры християнской», Україна «его не любила, как полководца храброго и дальновидного (що так, то так — В. Ч.) и возненавидела, когда на знаменах его появилась луна». Було й таке, коли за турецьку орієнтацію Дорошенка — перефразуємо відомі слова, — поминали і злим, і не тихим словом — було. Це коли турки, яких він запрошував на допомогу, грабували українські села.

Але ж було й інше. Стряпчий Василій Тяпкін, об’їздивши чи не всю Україну (1667 р.), повідомляв царя, що в Україні немає жодного «вірного» (до Москви — В. Ч.) й «доброго», «ані з якого стану, всі — бунтарі й хитруни, ані одному слову їх не можна вірити і це по всіх містах». Як бачимо, у ті часи не один гетьман Дорошенко не мав любові до москалів.

Всі «злодіяння» Дорошенка на переконання подібних істориків (підцензурних, до речі, в умовах деспотичної Росії) зводилися до одного: гетьман бив Москву — це за те, що вона закабалювала Україну — і цим, бачте, завдавав величезних збитків російській державі.

Але вже Котляревський згадував у своїй «Енеїді» Дорошенка з повагою. Тарас Шевченко писав про нього з любов’ю, як про славного гетьмана. Леся Українка високо цінувала його, як українського національного героя.

Великий український історик В. Антонович у своїй біографії гетьмана («Исторіческіе деятели Юго-Западной Россіи», що вийшла у 1885 році) писав: «Не вважаючи на помилки і неуспіх, Дорошенко серед сучасних йому козацьких провідників є відрадною появою: не дрібний егоїзм, не бажання наживи або особистих користей керували цим гетьманом: він щиро дбав про добро батьківщини, серед найтяжчих обставин, з неймовірною енергією й завзяттям береться за нього і падає з гідністю та свідомістю виконаного обов’язку».

В іншій