Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Дуже радий з вами познайомитися.

— Навіть граф Максим де Трай тривожно поглянув на Ежена і зразу втратив свій бундючний вигляд. Цей помах чарівної палички, викликаний могутньою силою гучного імені, знову повисував усі тридцять шухлядок у мозку південця, і дотепність повернулася до нього. Наче яскравий промінь раптом освітив йому атмосферу вищого паризького товариства, ще оповитого для нього туманом. «Дім Воке», батько Горіо, — як далеко від них були його думки!

— Я гадав, що рід Марсійяків згас, — мовив граф де Ресто.

— Так, пане, — відповів Ежен, — брат мого діда, шевальє де Растіньяк, одружився з останньою представницею роду де Марсійяків. Він мав єдину дочку, що вийшла заміж за маршала де Кларембо, діда пані де Босеан по матері. Ми — молодша лінія, лінія бідніша, тим більше знедолена, що брат мого діда, віце-адмірал, втратив усі свої статки на королівській службі. Революційний уряд не визнав наших претензій при ліквідації Ост-Індської компанії.

— Чи не командував брат вашого діда «Месником» до тисяча сімсот вісімдесят дев'ятого року?

— Авжеж.

— Тоді він, мабуть, знав мого діда, що командував «Варвіком».

Максим подивився на графиню де Ресто і легенько знизав плечима, ніби кажучи: «Якщо він заведе мову з цим добродієм про флот — усі наші заміри пропали». Анастазі зрозуміла його погляд. З надзвичайною жіночою винахідливістю вона мовила, усміхаючись:

— Ходімо, Максиме, я маю до вас одне прохання. Панове, ми лишаємо вас плавати разом на «Варвіку» й на «Меснику».

Вона підвелась, зробила Максимові жартівливо-змовницький знак, і вони вийшли в будуар. Тільки-но ця морганатична пара — вдалий німецький вислів, що не має відповідника у французькій мові — дійшла до дверей, граф перервав свою розмову з Еженом.

— Анастазі! Не йдіть, люба! — гукнув він невдоволено. — Ви ж знаєте, що…

— Зараз! Зараз! — відповіла вона, перебиваючи його. — Мені треба дати Максимові одне доручення.

— Графиня швидко вернулась. Усі жінки, змушені підроблятися під вдачу своїх чоловіків, щоб мати змогу чинити по-своєму, чудово знають, до якої межі можна доходити, не втрачаючи дорогоцінної довіри, тому ніколи не перечать чоловікам у життєвих дрібницях, — тож і графиня зрозуміла з тону графа, що лишатись у будуарі не зовсім безпечно. На заваді їй був Ежен. Тому графиня, і виглядом своїм, і жестом виражаючи досаду, очима показала Максимові на студента, і граф де Трай насмішкуватим тоном звернувся до графа де Ресто, його дружини і Ежена:

— Я бачу, у вас справи, — не хочу вам заважати. До побачення. — І швидко вийшов.

— Та лишайтесь, Максиме! — гукнув граф.

— Приходьте обідати, — сказала графиня і, лишивши ще раз графа з Еженом, пішла за Максимом у першу вітальню, де вони пробули досить довго, сподіваючись, що пан де Ресто за цей час випровадить Ежена.

— Растіньяк чув, як вони то сміялися, то гомоніли, то змовкали, але хитрий студент вів далі розмову з графом, лестив йому і втягував його в суперечку, щоб дочекатися графині й дізнатися про її стосунки з батьком Горіо. Ця жінка, безумовно закохана в Максима, жінка, що верховодила над своїм чоловіком і була якось зв'язана із старим вермішельником, — видавалася йому втіленням таємниці. Він хотів розгадати цю таємницю, щоб тримати в руках довершену парижанку.

— Анастазі! — знову гукнув граф дружину.

— Ну, мій бідний Максиме, — сказала вона молодикові, — треба скоритися! До вечора!..

— Сподіваюся, Назі, — шепнув він їй на вухо, — що ви накажете більше не приймати цього хлопця — в нього очі загорялися, наче жарини, коли ваш пеньюар розкривався. Він освідчиться вам у коханні, скомпрометує вас, і мені доведеться його вбити.

— Ви збожеволіли, Максиме, — сказала вона. — Ці студентики, навпаки, — чудові громовідводи! Я, звісно, постараюся, щоб граф запідозрив його.

Масим зареготав і пішов; графиня провела його, потім підступила до вікна й стала дивитися, як він сідав у екіпаж, гарячив коня і змахував батогом. Вона вернулася тільки після того, як за ним зачинилася брама.

— Уяви собі, люба, — вигукнув граф, коли вона ввійшла, — маєток, де живе сім'я пана де Растіньяка, лежить недалеко від Вертея, на Шаранті. Брат його діда і мій дід були знайомі.

— Дуже рада, що у вас є спільні знайомі, — неуважно відповіла графиня.

— І їх більше, ніж ви думаєте, — тихо мовив Ежен.

— Як то? — зацікавлено спитала графиня.

— Я тільки-но бачив, — вів далі студент, — як з вашого дому вийшов чоловік, з яким ми сусіди по пансіону, — батько Горіо.

При цьому імені та ще й з додатком «батько», граф, що ворушив у каміні вугілля, кинув щипці в огонь, так наче обпік собі руки, й підвівся.

— Добродію, ви могли б сказати «пан Горіо»! — скрикнув він.

Графиня, помітивши гнів чоловіка, спочатку зблідла, потім почервоніла й видимо збентежилася. Вона відповіла удавано невимушено, силкуючись надати своїм словам природності:

— Важко назвати людину, яку б ми так любили…

Вона не закінчила, глянула на фортепіано і, немовби щось раптом згадавши, спитала:

— Ви любите музику?

— Дуже, — відповів Ежен, почервонівши і розгубившись від невиразного усвідомлення, що зробив якусь страшенну дурницю.

— Ви співаєте? — уривчасто спитала вона, підходячи до фортепіано й швидко пробігаючи по клавіатурі від нижнього до аж до верхнього фа — рррра!

— Ні, пані.

Граф де Ресто походжав по кімнаті.

— Шкода, ви позбавили себе одного з могутніх засобів успіху. «Са-а-го, ca-a-ro, ca-a-a-a-ro, non du-bi-ta-re…»[7] — заспівала графиня.

Вимовивши ім'я батька Горіо, Ежен начебто знов махнув чарівною паличкою, але дія її була протилежна дії слів: «родич віконтеси де Босеан». Він опинився в становищі людини,