Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Пані, я, сам того не відаючи, пронизав кинджалом серце пані де Ресто. Несвідомо — ось у чому моя помилка, — сказав студент, котрий одразу збагнув, які дошкульні шпильки криються під приязними фразами обох дам. — Ми приймаємо і, мабуть, боїмося тих людей, які свідомо нам завдають болю, а того, хто заподіє рану, не усвідомлюючи її глибини, вважаємо за дурня, незграбу, що не вміє користатися з нагоди, і кожен зневажає його.

Пані де Босеан кинула на студента один з тих ласкавих поглядів, що в них високі душі вміють вкласти заразом і вдячність, і гідність. Цей погляд був бальзамом, який заспокоїв студентові серце, вражене герцогинею, що подивилася на юнака оком оцінювача.

— Уявіть собі, — розповідав Ежен, — що я майже завоював приязнь графа де Ресто, бо, треба сказати вам, пані, — із смиренним лукавством звернувся він до герцогині, — що я тільки бідний студент, дуже самотній, дуже нещасний…

— Не кажіть цього, пане де Растіньяк. Ми, жінки, ніколи не хочемо того, чим нехтують усі.

— Що вдієш? — зітхнув Ежен. — Мені тільки двадцять два роки! Треба терпіти прикрощі свого віку. Крім того, я зараз на сповіді, і не можна уявити собі прекраснішої сповідальні: тут можна вчинити гріх, у якому доведеться каятися десь в іншому місці.

Герцогиня холодно вислухала ці блюзнірські балачки поганого смаку і сказала віконтесі:

— Ваш кузен іще новачок…

Пані де Босеан щиро засміялася і з кузена, і з герцогині.

— Мій кузен, серденько, шукає вчительки, що навчила б його доброго тону.

— Герцогине, — мовив Ежен, — хіба це неприродно — прагнути узнати таємницю того, що нас чарує? («Однак, — подумав він, — я, мабуть, висловлююсь, як перукар»).

— Але пані де Ресто сама, здається, є ученицею пана де Трая, — заперечила герцогиня.

— Я про це зовсім не знав, — відповів студент. — Ось чому я так легковажно став між ними. Зрештою, я чудово порозумівся з її чоловіком, і графиня почала ставитися до мене прихильніше; але мені спало на думку сказати їм, що я знаю одного добродія, який перед тим поцілував графиню в коридорі і вийшов чорним ходом.

— Хто ж це? — спитали обидві жінки.

— Старий, що живе на два луїдори в місяць у передмісті Сен-Марсо, як і я. Це дуже нещасний чоловік, з якого всі глузують і якого ми звемо батьком Горіо.

— Ви таки справді дитина! — скрикнула віконтеса. — Адже пані де Ресто — у дівоцтві Горіо.

— Дочка вермішельника, — докинула герцогиня, — міщанка, яку представляли королю в той самий день, що й дочку кондитера. Пригадуєте, Кларо? Король засміявся і сказав по-латині якийсь дотеп про борошно: люди… як це? Люди…

— Ejusdem farinae[8], — підказав Ежен.

— Атож, — підтвердила герцогиня.

— То це її батько! — з жахом скрикнув студент.

— Так. Цей стариган має двох дочок; він обожнює їх, хоч обидві майже зреклися його.

— Здається, — сказала віконтеса, дивлячись на пані де Ланже, — друга вийшла за банкіра з німецьким прізвищем, за барона Нусінгена. Її звуть Дельфіна, правда ж? Це та блондинка, в якої бокова ложа в Опері; вона буває і в Буфонів і дуже голосно сміється, щоб звернути на себе увагу.

Герцогиня всміхнулась:

— Люба, я дивуюся з вас. Чому ви так багато уваги приділяєте цим людям? Треба було до нестями закохатись, як цей Ресто, щоб замазатись у борошно мадмуазель Анастазі. Тільки з цього він матиме мало зиску. Вона попалася в лабети панові де Траю, і він її погубить.

— Вони зреклися свого батька? — перепитав Ежен.

— Так, зреклися свого батька, — підтвердила герцогиня, — доброго батька, що дав їм, кажуть, по п'ятсот чи шістсот тисяч франків, щоб їх щасливо одружити, а собі зоставив вісім чи десять тисяч ліврів ренти, сподіваючись, що дочки лишаться його дочками, що він створить собі два родинних вогнища, два доми, де завжди знайде любов і ніжність. Проте через два роки зяті прогнали його, як найпослідущого негідника.

На очі Еженові набігли сльози; він ще недавно освіжився чистим, святим почуттям сімейного життя, ще перебував під владою юнацьких вірувань і оце вперше зіткнувся з паризькою цивілізацією на полі її бою. Щирі почуття такі заразливі, що на хвилину всі троє замовкли.

— Ах, Боже мій! — сказала пані де Ланже. — Так, це здається жахливим, а проте ми бачимо таке щодня. І хіба цьому нема причини? Скажіть, люба, чи думали ви коли-небудь про те, що таке зять? Зять — це чоловік, для якого ми виховуємо — і ви, і я — маленьке любе створіння, зв'язане з нами тисячею незримих ланцюгів, протягом сімнадцяти років воно — радість сім'ї, її світла душа, як сказав би Ламартін, і раптом перетворюється на її злого генія. Цей чоловік, відбираючи наше дитя, насамперед, немов сокирою, відтинає своїм коханням від серця цього ангела всі ті почуття, які зв'язували його з сім'єю. Ще вчора наша дочка була для нас усім і ми були всім для неї, а завтра вона стає нашим ворогом. Хіба ми не бачимо щодня таких трагедій? Тут невістка поводиться зухвало зі свекром, який пожертвував усім для сина. Там зять виганяє з дому тещу. І ще дивуються, що, мовляв, у нашому суспільстві драматичного? Драма батьків жахлива, не кажучи вже про наші шлюби, які стали досить безглузді. Я добре уявляю собі, що сталося з отим старим вермішельником. Я пригадую, що цей Форіо…

— Горіо, пані…

— Авжеж. Отож цей Моріо під час революції був головою однієї із секцій; він тоді скористався з голоду, щоб самому розбагатіти, продаючи борошно вдесятеро дорожче, ніж воно йому коштувало, він мав його скільки хочеш. Управитель моєї бабусі збував йому борошно на величезні суми. Норіо, звісно, ділився, як і всі подібні люди, з