Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

Красуня де Нусінген буде для вас вивіскою. Станьте її обранцем, і жінки захоплюватимуться вами. Її суперниці, приятельки, найкращі подруги схочуть відбити вас у неї. Є жінки, для яких чоловік стає жаданим лише тоді, коли він належить іншій, так само як деякі жалюгідні міщанки, надіваючи такі, як у нас, капелюшки, сподіваються разом із ними перейняти й наші манери. Ви матимете успіх. В Парижі успіх — усе, це ключ до влади. Якщо жінки скажуть, що ви дотепні й талановиті, чоловіки повірять цьому, — аби тільки ви самі їх не розчарували. Тоді ви можете всього бажати, всього добитись. Ви взнаєте, що таке вищий світ, яке це збіговище дурнів і негідників. Не будьте ні з тими, ні з тими. А щоб ви не заблудилися в цьому лабіринті, я даю вам замість Аріадниної нитки своє ім'я. Не скомпрометуйте його, — сказала вона, гордо підводячи голову й кидаючи на студента погляд королеви, — збережіть його чистим.

Тепер ідіть, залиште мене саму. Нам, жінкам, також доводиться битись.

— Якби вам була потрібна віддана людина, щоб піднести запалений гніт до порохового погребу… — промовив Ежен.

— Що ж тоді? — спитала віконтеса.

— Він ударив себе в груди, всміхнувся у відповідь на усмішку кузини і вийшов. Була п'ята година. Ежен зголоднів; він боявся спізнитися на обід. Це побоювання дало йому відчути насолоду швидкої їзди по Парижу. Та ця суто фізична втіха не заважала Еженові поринати в думки. Коли юнак його віку почуває себе ображеним, він розпалюється, обурюється, погрожує кулаком усьому світові, хоче помститись і воднораз сумнівається в самому собі. Растіньяка тепер гнітили слова: «Перед вами зачинилися двері графині». «Піду до неї, — сказав він собі, — і якщо пані де Босеан не помилилась, якщо мене наказано не приймати… тоді… тоді графиня де Ресто побачить мене в усіх салонах, де вона буває. Я навчуся битися на шпагах, стріляти з пістолета і вб'ю її Максима…» «А гроші? — казав йому внутрішній голос. — Де ти візьмеш грошей?» Раптом перед його очима знову заблищали розкоші, виставлені напоказ у покоях графині де Ресто. Він бачив пишноту, яку безсумнівно любила дочка вермішельника Горіо, позолоту, крикливо-дорогі прикраси — одне слово, розкіш вискочки з міщан, марнотратство дорогої утриманки. Цей сліпучий блиск раптом збляк перед величним палацом де Босеанів. Мрія Ежена, полинувши у вищі сфери паризького суспільства, нашіптувала йому тисячі лихих думок, роблячи його розум і совість поступливими. Тепер він бачив світ таким, яким він є: закони і мораль безсилі перед багатством; у грошах він убачав ultima ratio mundi[9]. «Правду каже Вотрен. Багатство — це чеснота», — подумав він.

Приїхавши на вулицю Святої Женев'єви, він швиденько піднявся до себе в кімнату, виніс візникові десять франків і ввійшов у мерзотну їдальню, де всі пансіонери зібралися за столом, немов худоба до ясел. Видовище цієї злиденної кімнати справило на нього гнітюче враження. Занадто різкий був перехід, занадто разючий контраст, щоб не збудити в ньому пориву честолюбства. З одного боку — свіжі й чарівні образи найвитонченішого світського життя, молоді, жваві постаті, оточені всіма дивами мистецтва й розкошів, одухотворені, сповнені поезії обличчя. З другого — похмурі картини в брудних рамах, обличчя, де від пристрастей лишилися тільки шнурочки й механізми, що колись рухали ними. Він пригадав поради, висловлені пані де Босеан у гніві покинутої жінки, її спокусливі пропозиції, і видовище злиднів підсилило їх. Растіньяк вирішив робити два паралельні підкопи, щоб домогтися багатства: спиратись і на кохання, і на науку, стати вченим — доктором права і світською людиною. Він був ще дуже наївний. Ці лінії — асимптоти, що ніколи не перехрещуються.

— Ви щось дуже похмурі, пане маркізе, — сказав Вотрен, кинувши на нього погляд, яким ця людина, здавалося, проникала в найпотаємніші схованки душі.

— Я не маю бажання слухати жарти тих, хто називає мене паном маркізом, — відповів Ежен. — Щоб бути в Парижі справді маркізом, треба мати сто тисяч річного прибутку, а той, хто живе в «Домі Воке», аж ніяк не є улюбленцем фортуни.

Вотрен глянув на Растіньяка з батьківським і водночас зневажливим виразом, ніби кажучи: «Хлопчисько! Та я б тебе враз проковтнув». Потім відповів:

— Ви, мабуть, через те в поганому настрої, що не мали успіху в прекрасної графині де Ресто?

— Вона звеліла не приймати мене, бо я сказав їй, що батько її обідає за нашим столом, — вигукнув Растіньяк.

Усі столовники перезирнулися. Батько Горіо опустив очі і відвернувся, щоб їх витерти.

— Ви запорошили мені око тютюном, — сказав він сусідові.

— Хто ображатиме батька Горіо, той відтепер матиме справу зі мною, — відповів Ежен, дивлячись на сусіда колишнього вермішельника. — Він вартий більше, ніж ми всі разом. Про дам я не кажу, — мовив він, обернувшись до мадмуазель Тайфер.

Це поклало край усім балачкам: Ежен говорив з таким виразом, що всі замовкли. Тільки Вотрен зухвало зауважив:

— Перш ніж брати батька Горіо під свою оборону і ставати його відповідальним видавцем, треба навчитися тримати в руці шпагу й добре стріляти з пістолета.

— Так я й зроблю, — сказав Ежен.

— То ви сьогодні починаєте війну?

— Можливо, — відповів Растіньяк. — Але я не зобов'язаний звітувати в своїх справах ні перед ким, бо й сам не стараюся довідатись, якими справами займаються інші люди вночі.

Вотрен глянув на Растіньяка спідлоба.

— Любий хлопче, коли хочеш, щоб тебе не дурили маріонетки, треба ввійти в балаган, а не підглядати крізь щілини. Годі, — додав він, побачивши, що Ежен от-от скипить. — Ми з вами ще побалакаємо, якщо бажатимете.

Настрій у всіх став похмурий і гнітючий. Батько Горіо, приголомшений фразою, кинутою студентом, навіть не зрозумів, що ставлення до нього всіх присутніх змінилося на його користь і що юнак, який міг покласти край знущанням, узяв його під свою оборону.

— Виходить, — спитала пошепки пані Воке, — пан Горіо — батько графині?

— І баронеси, — відповів