Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Отакої! Адже ж батько Горіо добре знає це ім'я, то чому ж не знати його й мені?

— Пан Горіо? — вигукнув студент.

— Га? — сказав бідолашний старий. — То, кажете, вона вчора була дуже гарна?

— Хто?

— Пані де Ресто.

— Гляньте на старого скнару, — мовила пані Воке до Вотрена, — як у нього загорілися очі.

— Чи це не її він утримує? — шепнула студентові мадмуазель Мішоно.

— О так, вона була на диво гарна, — відказав Ежен, на якого жадібно дивився батько Горіо. — Якби не було самої пані де Босеан, то божественна графиня стала б королевою балу. Чоловіки не відривали від неї очей, я був дванадцятим у її списку, вона танцювала всі контрданси. Інші жінки аж нетямилися із заздрощів. Якщо вчора хтось був щасливий, то це вона. Правду кажуть, що немає нічого прекраснішого, ніж корабель під усіма вітрилами, кінь, що мчить галопом, і жінка, що кружляє в танці.

— Вчора — мов у раю, в палаці герцогині, — сказав Вотрен, — а сьогодні вранці — на найнижчому щаблі недолі, у лихваря: отакі парижанки! Якщо їхні чоловіки не можуть задовольнити їхньої невситимої жадоби розкошів, то вони продаються. Коли ж не вміють продаватися, то ладні здерти шкуру з рідної матері, аби тільки покрасуватись. Одне слово, готові на все! Давня історія!

Обличчя батька Горіо, що засяяло, як сонце, коли він слухав студента, одразу спохмурніло після жорстокого зауваження Вотрена.

— Ну, — сказала пані Воке, — а що ж воно все-таки за дивна пригода? Ви розмовляли з нею? Спитали її, чи не хоче й вона вивчати право?

— Вона не бачила мене, — відказав Ежен. — Та хіба не дивно зустріти о дев'ятій годині ранку на вулиці Гре одну з найвродливіших парижанок, яка повернулася з балу о другій годині ночі? Тільки в Парижі трапляються такі пригоди.

— Е, бувають іще дивовижніші! — вигукнув Вотрен.

Мадмуазель Тайфер майже не слухала, схвильована думками про майбутнє побачення з батьком. Пані Кутюр подала їй знак іти вдягатися. Коли обидві дами вийшли, за ними пішов і батько Горіо.

— Ну що, бачили? — звернулася пані Воке до Вотрена та інших пансіонерів. — Ясно, що він розорився через отаких жінок.

— Нізащо не повірю, що красуня графиня де Ресто належить батькові Горіо! — скрикнув студент.

— Та ми й не намагаємося вас переконати, — перебив його Вотрен. — Ви ще занадто молодий, щоб як слід знати Париж. Але колись ви дізнаєтесь, що тут трапляються люди, так би мовити, одержимі пристрастями.

На цих словах мадмуазель Мішоно насторожено зиркнула на Вотрена, мов той бойовий кінь, що почув звук сурми.

— Так, так! — мовив Вотрен, пильно глянувши на неї. — Чи не було й у нас маленьких потаємних пристрастей, га?

Стара діва опустила очі, мов черниця перед голими статуями.

— Ну ось, — провадив Вотрен, — такі люди, коли вчепляться за якусь ідею, то вже не відстануть. Задовольнити спрагу вони можуть тільки водою з певного джерела, частенько каламутного. Вони ладні продати дружин і дітей, свою душу запродати чортові, аби тільки пити цю воду. Для одних таким джерелом є карти, для інших — біржа, колекція картин або комах, музика; для інших — жінка, що вміє їм догодити. Пропонуйте цим людям усіх жінок світу — вони й дивитися на них не схочуть; вони жадають тільки ту, що задовольняє їхню пристрасть. Часто ця жінка їх зовсім не любить, жорстоко з ними поводиться, дуже дорого продає їм крихти втіхи. Ну й що! Ці диваки не втихомирюються, вони ладні заставити в ломбарді останню ковдру, аби віддати цій жінці останнє своє екю. Батько Горіо саме такий. Графиня оббирає його, бо він уміє мовчати, — оце вам вищий світ! Бідолаха тільки й думає про неї. Поза своєю пристрастю, ви ж бачите, він просто тварина. Та як тільки мова заходить про це, — обличчя його сяє, мов діамант. Розгадати його таємницю неважко. Сьогодні вранці він продав золочене срібло, і я бачив, як він зайшов до старого Гобсека на вулиці Гре. Зверніть увагу: повернувшись, Горіо послав до графині де Ресто цього йолопа Крістофа, а той показав нам адресу на конверті, де був оплачений вексель. Ясно, коли й графиня пішла до старого лихваря, то справа була дуже нагальна. Батько Горіо люб'язно розплатився за неї. Не треба бути надто проникливим, щоб розібратися в цій історії. Все свідчить про те, мій юний учений, що поки ваша графиня сміялася, танцювала, маніжилась, пишалася своїм персиковим цвітом та убранням, серце в неї стискалося від думки про опротестовані векселі — свої або свого коханця.

— Ви збуджуєте в мене пекуче бажання дізнатися правду. Я завтра ж піду до пані де Ресто! — вигукнув Ежен.

— Так, — підтвердив Пуаре, — треба завтра піти до пані де Ресто.

— Можливо, ви зустрінете там добрягу Горіо, який прийде одержати нагороду за свої послуги.

— Яке ж багнисько ваш Париж! — мовив Ежен з огидою.

— І то дуже дивне багнисько, — провадив Вотрен. — Той, хто забрудниться в ньому, їдучи в кареті, — чесна людина, а хто забрудниться, ідучи пішки, — негідник. Спробуйте поцупити, на лихо собі, якусь дрібничку — вас показуватимуть, мов яку дивовижу, на площі Палацу правосуддя. Украдете мільйон — і вас вітатимуть по всіх салонах, як саму доброчесність. Щоб підтримувати цю мораль, ми щороку платимо жандармерії і правосуддю тридцять мільйонів. Чудово!

— Як? — скрикнула пані Воке. — Батько Горіо продав свою срібну золочену чашку?

— Чи не було на накривці двох голубків? — запитав Ежен.

— Атож.

— А він же так дорожив своїми речами: він плакав, сплющуючи блюдо й чашку. Я випадково бачив це, — мовив Ежен.

— Вони були його найдорожчим скарбом, — відповіла вдова.

— Ось бачите, до чого доводить старигана пристрасть! — вигукнув Вотрен. — Ця