Етюди про звичаї - Оноре де Бальзак

— Навпаки, пані, — відповів Горіо, — хліб випечений з етампського борошна вищого гатунку.

— Як ви це взнали? — спитав Ежен.

— Видно з білості й смаку.

— Смак ви, мабуть, відчуваєте носом, — мовила пані Воке, — адже ви нюхаєте хліб. Ви стаєте такий ощадливий, що скоро знайдете спосіб харчуватися кухонними пахощами.

— Візьміть тоді патент на цей винахід, — крикнув музейний службовець, — наживете силу грошей.

— Облиште, він це робить, щоб переконати нас, ніби він справді був вермішельним фабрикантом, — озвався художник.

— Виходить, у вас не ніс, а реторта, — зауважив знову службовець музею.

— Ре?.. що? — спитав Б'яншон.

— Ре-шето!

— Ре-бро!

— Ре-мінь!

— Ре-зеда!

— Ре-сторан!

— Ре-ванш!

— Ре-гіт!

— Ре-порама!

Вісім відповідей пролунали з різних місць їдальні швидко, як постріл, і викликали тим більше сміху, що бідолаха Горіо недоумкувато дивився на пансіонерів, як людина, котра намагається зрозуміти чужу мову.

— Ре?.. — спитав він Вотрена, що сидів поруч.

— Реп'ях на голові, дідусю! — сказав Вотрен, ляснувши батька Горіо по голові так, що капелюх з'їхав йому аж на очі.

Бідолашний старий, ошелешений цим раптовим нападом, на хвилину завмер. Крістоф, думаючи, що він кінчив їсти, забрав його тарілку, а Горіо, поправивши капелюха, знову взяв ложку і стукнув нею об порожній стіл. Усі засміялися.

— Пане, — сказав старий, — це лихі жарти, і якщо ви дозволите собі ще такі речі…

— Ну, то що, татусю? — урвав його Вотрен.

— То колись ви дорого за це поплатитесь…

— На тім світі, чи не так? — сказав художник. — У тому темному куточку, куди ставлять неслухняних дітей!

— А що ж це ви нічого не їсте? — спитав Вотрен Вікторину. — Тато, мабуть, був невблаганний?

— Просто жах! — обурилась пані Кутюр.

— Треба його навернути на добрий розум, — сказав Вотрен.

— Мадмуазель, — зауважив Растіньяк, що сидів поруч з Б'яншоном, — може клопотатися про повернення плати за харчі, адже вона нічого не їсть. E! Е! Дивіться, як батько Горіо розглядає мадмуазель Вікторину.

Старий забув про їжу, втупивши очі в дівчину, на обличчі якої позначилася справжня мука, мука невизнаної дитини, що любить свого батька.

— Дорогий мій, — тихенько звернувся Ежен до Б'яншона, — ми помиляємося щодо батька Горіо. Він не ідіот і не бездушна людина. Скажи мені, що ти думаєш про нього, виходячи з твоєї системи Галля. Сьогодні вночі я бачив, як він скручував свій золочений посуд, наче віск, і зараз на його обличчі відбиваються глибокі почуття. Життя старого мені здається таємничим, його варто вивчити. Не смійся, Б'яншоне, я не жартую.

— Ця людина — медичний казус, — сказав Б'яншон, — я не заперечую. І коли він схоче, я можу його анатомувати.

— Ні, ти помацай йому голову.

— Еге! А що, як дурість у нього заразлива!

Другого дня Растіньяк одягся дуже елегантно і годині о третій подався до графині де Ресто; дорогою він поринув у ті безрозсудно-легковажні сподівання, які так прикрашають і хвилюють життя юнаків: вони тоді не зважають ні на перешкоди, ні на небезпеки, їм скрізь ввижається успіх; вони поетизують своє життя лише грою власної уяви, а коли їхні плани, побудовані тільки на нестримних бажаннях, зазнають краху, то страждають і почувають себе нещасними. Якби вони не були такі наївні й боязкі, суспільне життя було б неможливе. Ежен ішов дуже обережно, щоб не забруднитися, і думав про те, що саме скаже графині де Ресто, добирав слова, вигадував репліки уявлюваної розмови, готував дотепні вислови, фрази в дусі Талейрана, малював собі обставини, що сприятимуть його освідченню, на якому він грунтував своє майбутнє. Тим часом бідолашний студент ступив у калюжу і був змушений зайти в Па-ле-Рояль почистити чоботи й штани.

«Якби я був багатий, — думав він, розмінюючи сто су, взяті про всяк випадок, — то їхав би в кареті й міг би вільно віддатися думкам».

Нарешті він прийшов на Гельдерську вулицю і спитав графиню де Ресто. З холодною люттю людини, впевненої у майбутніх перемогах, він зустрів зневажливі погляди слуг, які бачили, що він пішки йшов дворами, і не чули торохтіння карети біля брами. Ці погляди були для нього тим дошкульніші, що він відчув свою мізерність ще в дворі, де бив копитами гарний кінь у розкішній збруї, запряжений в один із тих елегантних кабріолетів, які свідчать про пишне й марнотратне життя, про звичку заживати всіх паризьких утіх. Він сам собі зіпсував настрій. Висунуті в його мозку шухлядки, де він гадав знайти стільки дотепів, позасувались: він подурнішав. Чекаючи на відповідь графині, коли лакей пішов сповістити про його прихід, Ежен став перед вікном передпокою і, спершися ліктем на засувку, машинально дивився на подвір'я. Час тягнувся страшенно повільно, і Ежен уже пішов би, якби не ота південна впертість, що, прямуючи навпростець, творить чудеса.

— Добродію, — звернувся до нього камердинер, — пані в своєму будуарі і дуже зайняті. Вони мені не відповіли, проте, якщо бажаєте, можете пройти до вітальні, там уже є гість.

Дивуючись страшній могутності челяді, спроможної одним словом засудити своїх панів, Растіньяк сміливо відчинив двері, якими вийшов камердинер, очевидно намагаючись довести нахабним слугам, що він обізнаний з домом, але несподівано влетів у кімнату, де стояли буфети, лампи, прилад для нагрівання купальних простирал; двері з цієї кімнати вели в темний коридор і на внутрішні сходи. Почувши приглушений сміх з передпокою, Ежен остаточно розгубився.

— Пане, до вітальні сюди, — сказав лакей з удаваною повагою, яка здається гіршою за глум.

Ежен так хапливо повернувся, що спіткнувся об ванну, але, на щастя, встиг притримати капелюха, що мало не