Престиж - Крістофер Пріст

Метнувшись за лаштунки, я налетів на Вілсона, який квапливо прямував на сцену, розшукуючи мене. Задихаючись через те, що моїм легеням чомусь бракувало повітря, я наказав йому якомога швидше розібрати й спакувати апарат, після чого понісся до сходів, що вели до балкону та лож. Назустріч спускалися глядачі; коли я, лавіруючи між ними, почав підніматися, вони лаяли мене за те, що я створював незручності, причому ніхто не впізнав артиста, який зазнав ганебного провалу у них на очах. Невдахи приречені на миттєве забуття.

Кожна сходинка давалася мені дедалі важче. З грудей вихоплювалися хрипи, а серце калатало так, ніби я пробіг цілу милю, рухаючись вгору. Я завжди тримав себе у гарній фізичній формі й не уникав навантажень, але тієї миті несподівано відчув себе кульгавим товстуном. Насилу діставшись першого сходового майданчика, я зупинився й обперся об коване поруччя, поки мене оминав людський потік. Перепочивши кілька секунд, я наважився продовжити підйом.

Щойно я подолав дві сходинки, як усе моє тіло здригнулося від страшного нападу кашлю, чия сила вразила мене. Я геть ослаб. Серце билося наче молот, кров важко стукала в скронях, шкіра вкрилася рясним потом, груди здіймалися і тряслися. Я настільки виснажився, що ледве зробив вдих, проте, коли ковтнув трохи повітря, знову затремтів від безжального сухого кашлю, що розривав мене зсередини. Ноги підломилися, і я сповз на кам’яні сходинки. За кілька дюймів від моєї багатостраждальної голови маячили черевики останніх глядачів, що покидали театр. Мені було байдуже, що ці люди думають про мене. Я просто лежав — самотній і безпорадний.

Саме там мене знайшов Вілсон. Він допоміг мені ­сісти й підтримував, наче малу дитину, поки я намагався вирівняти дихання.

Поступово я віддихався й серце уповільнило свій ритм. Однак мої страждання на цьому не закінчилися — раптом мене пройняв озноб. Груди стали осередком пекельного болю, і хоча мені вдалося стримати черговий напад кашлю, я вдихав і видихав повітря надзвичайно обережно.

Нарешті я зумів вимовити:

— Ти бачив, що сталося?

— Сер, здається, Альфред Борден проникнув за лаштунки.

— Ні, я не про це! Ти бачив, що сталося після ви­мкнення струму?

— Я стояв за пультом, містере Енджер. Як зазвичай.

Під час виконання «Блискучої миті» Вілсон завжди стоїть за лаштунками і глядачі його не бачать, оскільки він прикритий задником павільйону. Попри те що йому відомі всі мої дії, він не бачить мене більшу части­ну часу.

Задихаючись, я описав примарний престиж, мигцем побачений мною. Вілсон здивувався і вмить запропонував збігати до ложі. Так він і вчинив, а я залишився безпомічно лежати на холодних голих сходинках. За кілька хвилин Вілсон повернувся і повідомив, що в ложі нікого немає, але стільці чомусь розкидані підлогою. Я мав повірити йому на слово, адже він завжди був надійним і кмітливим помічником.

Вілсон стягнув мене зі сходів і допоміг дістатися сцени. Я достатньо відновив сили, аби триматися на ногах самостійно. Уважно придивившись до верхньої ложі, я обвів поглядом спорожнілу залу, проте не виявив жодних ознак мого престижу.

Нічого не вдієш — довелося викинути його з голови. Значно більше мене хвилювала моя раптова немічність. Кожен рух був справжнім випробуванням; кашель зачаївся у грудях, готуючись вирватися назовні. Побоюючись нового нападу, я пересувався повільно й контролював дихання.

Вілсон найняв кеб і благополучно довіз мене до готелю, після чого негайно надіслав записку Джулії. Ми викликали лікаря — той прийшов пізно, недбало оглянув мене й оголосив, що не бачить порушень. Заплативши йому, я вирішив звернутися до іншого фахівця завтра вранці. Довго крутився, перш ніж мене зморив сон.

Прокинувшись цього ранку, я почувався краще й спустився сходами без сторонньої допомоги. У холі вже чекав Вілсон, який сповістив мене, що Джулія приїде опівдні. Він зауважив, що я маю кепський вигляд, хоча я наполягав, що почав одужувати. Після сніданку я переконався в його правоті — мене знову охопила слабкість.

Я знехотя скасував обидва вечірні покази і, поки Вілсон був у театрі, виклав у щоденнику події цього дня.

22 травня 1903

У Лондоні

Прислухавшись до прохання Джулії і поради Вілсона, я скасував решту виступів у Лоустофті. Те саме стосується показів, запланованих на наступний тиждень,— короткого ангажементу на сцені Придворного театру в Хайґейті. Поки що не вирішив, як бути з виступами в «Асторії» (Дербі), що мали відбутися на початку червня.

Я намагаюсь робити добру міну при геть недобрій грі, хоча в глибині душі приховую страх. Коротко кажучи, мене лякає, що я ніколи не повернусь на сцену. Внаслідок останньої атаки Бордена я став наполовину інвалідом.

Мене вже оглянули троє лікарів (рахуючи чоловіка, якого ми викликали до готелю, і мого сімейного лікаря). Усі стверджують, що я здоровий і явних ознак хвороби немає. Коли я скаржусь на проблеми з диханням, вони простукують мені груди й призначають прогулянки на свіжому повітрі. Коли я розповідаю їм, що моє серцебиття прискорюється під час підйому сходами, вони прослуховують моє серце стетоскопом і рекомендують дотримуватися дієти, а також менше хвилюватися. Я бідкаюсь, що швидко втомлю­юсь, а вони радять більше відпочивати й рано лягати ­спати.

Мій сімейний лондонський лікар взяв у мене кров на аналіз тільки тому, що хотів заспокоїти мене,— я вимагав провести об’єктивне обстеження. Згодом він повідомив, що «кров дуже розріджена», але додав, що це поширене явище серед чоловіків мого віку, і прописав тонізуючий препарат із вмістом заліза.

Коли лікар пішов, я вдався до простої перевірки — зважився. Результат був вражаючим!

Виявилося, що я схуд майже на тридцять фунтів. Більшу частину свого дорослого життя я важив приблизно дванадцять стоунів, тобто сто шістдесят вісім фунтів. Маса — одна з небагатьох речей, що лишалася незмінною протягом багатьох років. Сьогодні вранці я з’я­су­вав, що важу близько ста тридцяти дев’яти фунтів — трохи менше десяти стоунів.

Роздивляючись своє відображення у дзеркалі, я не бачу жодних відмінностей. Обличчя не змарніло, очі не почервоніли, вилиці не випинають, підборіддя не загострилося. Щоправда, я маю втомлений вигляд, а шкіра набула жовтуватого відтінку, не властивого мені. Проте я не схожий на чоловіка, неспроможного подолати й половини короткого сходового прольоту без задишки. Ніхто не сказав би, що я втратив майже одну шосту частину своєї нормальної маси.

Такі зміни не мають природного чи логічного пояснення. Причина одна — моє неповне переміщення. Завершився перший етап, на якому електрична передача інформації відбувається частково. Поява Бордена завадила здійснити перехід до другого етапу, коли мої відокремлені сутності мали возз’єднатися.

І знову втручання ворога мало не обірвало моє життя!

Того ж дня

Джулія поставила собі за мету вилікувати мене надмірним харчуванням, тож сьогоднішній ланч був більш ніж ситним. Однак, не з’ївши навіть половини, я відчув нудотні позиви й встав з-за столу. Потім я трохи подрімав.

Щойно я прокинувся, мене осяйнула одна ідея, чиї наслідки я досі обмірковую.

Конфіденційність цих нотаток дозволяє мені розкрити один секрет: користуючись апаратом Тесли — як на репетиціях, так і під час виступів,— я завжди мав у кишені дві чи три золоті монети. Гадаю, мої мотиви були очевидними — нещодавнім збагаченням я завдячую не лише своїм гонорарам.

Відверто кажучи, Тесла застерігав мене від таких вчинків. Будучи високоморальною людиною, він засуджу­вав фальшивомонетництво й часто читав мені нота­ції про