Престиж - Крістофер Пріст

30 квітня 1903

Дозволив Анвіну приймати заявки на мої виступи до кінця цього року і навіть на перші місяці 1904-го. ­Однак наприкінці вересня я помру. Ймовірно, це трапиться в суботу, 19 вересня.

15 травня 1903

У Лоустофті

Після шаленого, надзвичайно успішного турне американськими містами, як-от Нью-Йорк, Вашингтон, Балтимор, Ричмонд, Сан-Луїс, Чикаго, Денвер, Сан-Франциско, Лос-Анджелес… я прибув до містечка Лоустофт, що в графстві Саффолк. У США я міг би заробити кругленьку суму, проте сцени на кшталт «Павільйону» в Лоустофті обіцяють невеличкий прибуток — я отримаю скромний гонорар.

Гастролі триватимуть тиждень. Перший виступ відбудеться завтра.

20 травня 1903

Довелося скасувати обидва вечірні покази, і завтрашні виступи теж опинилися під загрозою зриву. Пишучи ці рядки, я схвильовано чекаю на приїзд Джулії.

Я — йолоп, цілковитий безмозкий йолоп!

Лихо сталося вчора ввечері, під час другого виступу. Перша половина програми добігла кінця. Я настільки розлючений, що мені важко розповідати про ці події.

Треба зберігати спокій.

Нещодавно я додав до мого репертуару новий картковий фокус. На сцену запрошується випадковий глядач; він бере карту і пише своє ім’я на лицьовій стороні. Я відриваю кутик карти й передаю його доб­ровольцю. Пошкоджена карта розміщується всередині паперового конверта, який я підпалюю. Коли полум’я згасає, я дістаю з попелу велику помаранчу, розрізаю її навпіл і витягаю звідти підписану карту. Звичайно, кутик, що залишився в руках помічника, збігається з нею.

Вчорашнім добровольцем став чоловік, якого я прийняв за місцевого мешканця: високий, кремезний червонощокий здоровань розмовляв із саффолкським акцентом. Ще на початку виступу я запримітив цього типа, що сидів у центрі першого ряду; щойно мій погляд упав на добродушне, дурнувате обличчя, я обрав його як потенційного добровольця. Він справді запропонував свої послуги, щойно я оголосив, що мені потрібен помічник (така блискавична реакція мала би насторожити мене). Однак, поки я виконував фокус, він чудово підіграв мені й навіть разів зо два розсмішив публіку своїм ­простуватим гумором і банальними репліками («Візьміть карту»,— попросив я. «Як це? Куди її взяти, сер? Додому?» — витріщивши очі, відповів він, явно налаштований розважати людей.)

Як же я не здогадався, що то був Борден?! Тим паче що він дав мені підказку, написавши на гральній карті «Альф Редбон» — майже анаграму свого імені. Проте, зосередившись на роботі, я повірив, що саме так його звуть.

Завершивши картковий фокус, я потиснув йому руку, подякував, назвав на ім’я і поаплодував разом з іншими глядачами, поки Естер, моя нинішня асистентка, вела його до спуску зі сцени.

Кілька хвилин по тому я готувався до демонстрації «Блискучої миті» і не звернув уваги на те, що містер «Редбон» не повернувся на своє місце.

Я так напружився перед виконанням важкого трюку, що помітив його відсутність краєчком ока, не замислившись над тим, що це означало. Водночас я відчував, що припустився помилки, але не міг визначити, в чому вона полягала.

І лише тоді, коли апарат Тесли пронизав струм і довкола мого тіла зазміїлися щупальця високовольтних розрядів, змусивши публіку затремтіти від жаху, я збагнув, чим загрожує мені зникнення добровольця. Мене як громом ударило!

На жаль, я схаменувся надто пізно. Прилад був увімкнений, тож мені довелося продовжити виступ.

На цьому етапі нічого не можна змінити. Навіть місце моєї матеріалізації є чітко визначеним. Введення координат — надто складний і тривалий процес, що потребує попередньої підготовки. Минулого вечора я налаштував апаратуру, орієнтуючись на те, що після транспортування опинюсь у верхній ложі ліворуч від сцени (ми домовилися з керівництвом театру, що квитки на ці крісла не продаватимуться). Ложа розташована приблизно на тій самій висоті, що й головний балкон; її добре видно майже звідусіль.

Згідно з моїми розрахунками, матеріалізація мала відбутися прямісінько на поруччі ложі: осяяний прожек­тором, я вигулькував нагорі, обличчям до зали, удаю­чи, ніби силкуюсь утримати рівновагу, махаючи руками й судомно звиваючись усім тілом. Під час першого виступу все йшло за планом і моє магічне переміщення викликало бурхливу реакцію публіки — крики, верески, стривожені вигуки, що змінилися оглушливими оплесками, поки я спускався на сцену по канату, який мені кинула Естер.

Аби матеріалізуватися на поруччі обличчям до глядачів, мені треба стати спиною до ложі, не виходячи з апарату Тесли. Публіка, звісно, не відає, що прийнята мною поза точно відтворюється в місці моєї появи. Перебуваючи в клітці, я не бачу точку, куди збираюсь перенестися.

Коли я збагнув, що Борден нишпорить десь поряд, мною опанувала страшна впевненість: він знову хоче зірвати мій номер! А раптом він причаївся в ложі і штовхне мене вниз, щойно я з’явлюсь на поруччі? Я відчув, як електрична напруга невідворотно зростає довкола мене. Хвилюючись, я повернув голову і звів очі до ложі, чиї обриси ледь розрізнялися крізь моторошні біло-блакитні спалахи. Нічого підозрілого я не помітив. Жодних перешкод не було, і, хоча я не міг зазирнути до ложі, туди, де стояли крісла, ніщо не вказувало на присутність сторонніх осіб.

Наміри Бордена були значно більш зловісними, і наступної миті я зрозумів, що саме він замислив. Коли я озирнувся і глянув на ложу, два явища фатальним чином збіглися в часі.

По-перше, переміщення мого тіла вже розпочалося.

По-друге, відключення електрики призвело до миттєвого знеструмлення. Блакитні вогні щезли, електричне поле згасло.

Я залишився на сцені, всередині дерев’яної клітки апарата, у всіх на видноті. Я дивився на ложу поверх свого плеча.

Транспортування припинилося! Однак уникнути запуску процесу не вдалося, і тепер я бачив свій власний образ на поруччі. То був мій привид, мій двійник, що на секунду заціпенів у тій самій позі, яку я прийняв, коли озирнувся: тулуб розгорнений впівоберта, ноги напів­зігнуті, голова розвернута вбік, погляд спрямований ­догори.

Переді мною постав прозорий безплотний дублікат мене самого, незавершений престиж.

Поки я впивався в нього очима, він знервовано випростався, змахнув руками й упав у глиб ложі, зникнувши з мого поля зору!

Нажаханий цим видовищем, я виліз із клітки. Тим часом спалахнув скерований на ложу прожектор, що мав добре освітити місце моєї очікуваної матеріалізації. Глядачі підняли голови й завмерли в передчутті дива. Декотрі навіть зааплодували, але оплески швидко вщухли. Ложа була порожньою.

Я стояв на сцені сам. Мій номер було зірвано.

— Завіса! — заволав я, розвернувшись до лаштунків.— Опустіть завісу!

Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж механік почув мої крики і завіса поповзла вниз, відділивши мене від публіки. Аж тут підбігла Естер. Зазвичай вона вертається на сцену, отримавши конкретний сигнал — овації, що супроводжують моє балансування на поруччі, але цього разу склалася надзвичайна ситуація.

— Що сталося? — скрикнула Естер.

— Той доброволець… Куди він подівся?

— Не знаю! Я гадала, він повернувся на своє місце.

— Він пробрався за лаштунки! Ти ж маєш стежити, щоб добровольці спускалися до зали!

Я сердито відштовхнув її, підняв край завіси, зігнувся і вийшов до рампи. Освітлення вже встигли увімкнути, і глядачі повільно стікалися до виходу. Було очевидно, що люди здивовані й незадоволені таким поворотом подій; ніхто не дивився на сцену.

Я позирнув на ложу. Прожектор згас, а м’яке світло люстри заважало щось розгледіти.

Аж раптом почувся жіночий крик, а згодом — ще один. Жінка