Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Він увійшов у сон князя Святослава, й померк тоді багатобарвний старий світ, оспіваний новітньою колядою.
…Ще не благословилося на світанок, як за Магурою і Кливою, що відмежовували Тухольську долину від залучини, де впадає бурхливий Опір у тихий Стрий і де поліг ар’єрґард Святослава, розколошкав решту купальської ночі сталевий брязкіт. Із ущелини, прорвавши заставу алебардників, викотилися на пологе узбережжя Опору і з клекотом ринули, немов повеневі гірські води, вої Святополка Окаянного – були вони в гостроверхих шоломах і з кінськими хвостами, що розвівалися над головами в шаленому галопі. Страшні й немилосердні, рубали вони двосічними мечами ратників Святослава, що струджені походом і вчорашньою битвою над устєріччям Опору й Стрия, спали покотом.
Бачив Леонтій, як із шатра, де він учора залишив Святослава і здався в полон всесильній богині Мокоші, вибіг сполоханий князь без корзно, лише в білій сорочці, й незаперезаний і босий мчав до прямовисної скали Крушельниці, яка ні його, ані розбуджених зі сну ратників не випускала на Паннонську рівнину, де стояли в засаді полки боржавського князя Орсавара; Тухольська долина вкрилася трупом, й зліталося звідусіль гайвороння на жир.
Й теж побачив Леонтій, як упав долі зі встромленим у спину палашем князь Святослав, і стерп місіонер від думки, що зі смертю князя відійшов у минуле весь його світ, і з жалю за тим, побаченим цієї дивної ночі світом, закам’яніло його серце: смерть забрала не лише воїв і князя, а й звичаї, чари й покони, які досі панували на Русі…
Ревно тужив Леонтій на страшному побоєвищі, й навіть у химерному своєму сні не помітив, як із-за Крушельниці вискочили загони боржавського князя – і стрімголов утікав від них у Польщу до свого тестя Болеслава Хороброго проклятий руським народом Святополк Окаянний.
Місіонер окинув поглядом Тухольську долину, на якій з-під трупів, що встелили землю, струменіли й стікали в Опір потічки крові; утратив язичницький світ свою душу, – подумав Леонтій, – і змертвів без віри: давня загинула, а нова не мала до кого прийти.
Та враз стрепенулося від утіхи серце загубленого в безчассі пілігрима: над Опором, йдучи берегом, наближався похід колядників, яких Леонтій покинув, увійшовши в сон князя Святослава.
Попереду походу ступав хмарогонець Ревера, а за ним ішла вся колядницька переберія. Парубки були язичницькими богами й боженятами, добрими й злими духами – все те, що зміцнювало володарську силу Святослава, й далі жило, тільки волхв Ревера замість вертепної скриньки тримав у руці хреста Андрія Первозванного й з виду був схожий на новгородського княжича Ярослава Мудрого.
Колядники висипали над мертвими воями і князем Святославом високу могилу, Ревера вкопав хреста на її чолопку, а довкола неї, не бажаючи вступатися, поставали перебрані колядники в гранітних подобах – свідки старого світу.
Чари купальської ночі згасли. На сході з-за обрію виплив серпик червоної лави, розтопленої для християн старим Даждьбогом. А папоротевий цвіт у руці місіонера спопелів і обсипався додолу, щоб зникнути назавше.
Перед Леонтієм постав оновлений світ, й пілігрим, видобувшись із безчасся, подався його пізнавати.
XА як я? Що було зі мною цієї ворожбитної ночі? І де поділася моя кохана Любка – ми ж учора звечора приїхали в урочище Святославіє над Опором, щоб на Івана Купала бути на відкритті пам’ятника князя Святослава, замордованого Святополком Окаянним. Й десь загубилася вона серед хороводів зеленокосих русалок, а я в уяві пильно слідкував за кожним порухом князя й місіонера Леонтія, аж поки…
…На гірських вершинах докурювались купальські ватри; ворожбитна ніч, здолана непереможним сяйвом Даждьбога, вступилася зі світу, під синявою незглибинного неба прослалася вздовж Опору закожушена житнім дунаєм Тухольська долина, й під нахиленим від ваготи медової манни молодим колоссям протинала її вузька стежина, по якій обережно ступав чорнобородий чоловік, розглядаючись і вряди-годи зупиняючись, ніби заблукав у житній повені й шукав надійного проводиря, щоб увів його в незнайомий край, що десь там, поза розбуяним безмежжям хлібів, чекав на загубленого пілігрима.
Сонце почало обігрівати продряглий за холодної ночі світ, пригнічуючи до обрію посивілий від вранішнього туману окраєць нічної темряви, і з нього на стежину, йдучи назустріч пілігримові, виринула польова царівна у житньому вінку, й була вона тією жінкою, яку мандрівник упродовж усієї ночі шукав серед нявок, повітруль та русалок, бажаючи, щоб була вона схожа на загублену Діану і щоб не інакше, як Любкою, називалась, і не знаходив її, потрапивши в неволю богині Плодючості.
Польова царівна зупинилася перед чоловіком, зняла з голови вінок, й медового кольору волосся опустилося вздовж щік аж до грудей, до пояса, й пілігрим нарешті упізнав її й спитав:
«Де ж ти була дотепер?»
Й вона відказала стомлено, і в мові її звучав змішаний із вдячністю докір.
«Ти ж закляв мене, співаючи: будь русалкою всю ніч… А ким ти був серед тієї купальської веремії?»
«Я шукав тебе між примарами, та завихрила мене з собою погоня».
«І ти опинився в полоні Мокоші?»
«Звідки знаєш?»
«Я ж була нею».
«І була ти для мене, мов зачарована
