Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

нічного шаленого гріховодства, що, узаконений правічним обрядом, панував протягом усієї купальської ночі; буйність закоханої пари змінилася поманою напускного жалю, бо ж на санях у відкритій домовині лежав споряджений у злототкане корзно, в короні, прикрашеній самоцвітами, князь без імені, – то відійшов у вічність під галас купальської тризни останній земний володар, який підкорявся Мокоші й Купалові, звільнивши місце на цій землі ще незнаному, іншому сюзеренові, який запровадить нові обряди – й запанують вони в поганському світі і волю свою йому накинуть, однак від нього ніколи вільними не будуть, бо на цьому шматку землі поховають того, хто ревно сповідував віру в Івана Купала й Мокошу.

За поганськими божищами валив тлум людей, які стікалися з бойківської землі, щоб у пам’ять про них справити останню тризну за язичницьким поконом.

Посеред статечних ґаздів, нібито давні добрі сусіди, тусувалися, мов ведмеді після зимового сну, Чугайстри: їхні гострі роги їжилися над натовпом, веселі Полісуни бренькали лапами по струнах, натягнутих на зладнані з черепашених панцирів арфи, ще й наспівували сороміцьких коломийок. Обабіч походу, збиваючи куряву, танцювали Стрибогові внуки – Буревій, Шаргун, Смерч та Посвистач, і навіть Ласкавець, набравши охоти, звивався поміж братами, немов дівиця, що вибиває чобітками безконечник у хороводному танці.

Позаду йшли жінки й дівчата, й не чутно було їхніх голосінь, лише сміхи та вівкання, нібито тягнувся над Опором не похоронний, а весільний кортеж, – здавалося, що жони супроводжують безіменного князя не до могили, а в храм живої пам’яті, й тому смуток не снувався пасмугами на їхніх обличчях. Мавки-повітрулі розпускали коси, обплутували зеленим волоссям земних подруг й пливли за домовиною; за жінками сунули невблаганні божища небуття – Мара, Нав, Пек та Чорнобог, але й вони не могли зрунтати веселощів земних і позаземних пожильців: співи й музичні трелі злітали на останній тризні в прояснене небо, вітаючи новий, ще не знаний день з вірою, що буде він щасливішим від попереднього.

Й геть розгубився Святослав, не маючи сил збагнути, що відбувається на світі: він пробирався крізь тлум до похоронного повозу, його ніхто не впізнавав, ніби він не князь, навіть не тутешній ґазда, а зайшлий чужинець; перелесники й потерчата зупиняли його, хапаючи за поли чорної хламиди, яка замість княжого корзна звисала з його плечей, та він таки добрався до саней і завмер, уздрівши покійника. У домовині лежав він сам – іскоростенський князь Святослав.

Й щезло похоронне видіння: довколишній світ померк, немов князя замість чорної хламиди враз огорнула кажанячими крилами Мара; й тоді задзвеніло відлуння бойових вигуків і брязкоту мечів, а до слуху князя прорвався із зграї нападників зловісний крик Святополка Окаянного:

«Я знищу всю свою братію і сам запаную на землі!»

Люд розбігався, переступаючи через трупи воїв, позаземні духи перемінилися в кам’яних ідолів, а під скелю Крушельниці ліг саркофаг з тілом князя, до якого навіки повернулося ім’я.

IX

Сліпучо-біла квітка папороті, з якою, тримаючи в руці високо над головою, пілігрим Леонтій пробирався крізь примари купальської ночі, почала перед світанком бліднути, ніби її прихоплював недосвіток. Гарячі пелюстки бралися сірою осугою, в’янули, і втямив проповідник християнської віри, що його нічні блукання закінчуються: коли зрине на небокраї золотий серпик Даждьбога – зітліє на попілець папоротевий цвіт, купальські чари знемочніють, й Леонтій знову опиниться в тому самому буденному світі, з якого, за волею Мокоші, вийшов тієї миті, коли богиня Плодючості, скупавшись у полум’ї жертвенної ватри, взяла його за руку й повела в безчасся.

Й той світ постане перед ним таким звичайним, як і був: ті самі бори шумітимуть над Опором, вершини Кливи й Магури так само підпиратимуть опуклу баню неба, прохолодні протяги потягнуться з гірських ущелин у Тухольську долину й розбудять зі сну струджених працею людей. Та будуть то вже інші люди, облич яких Леонтій не впізнає, а під прямовисною скалою Крушельниці, де спали покотом ратники Святослава, виросте поросла дерезою висока могила; мечі, щити й сталеві панцери переміняться в червоний пісок, а сам Леонтій, вмиваючись у заводі ріки, не впізнає себе в її дзеркалі, бо вернеться він із безчасся у світ, в якому час невпинно протікає, мов води Опору.

Жаль стало місіонерові його видінь, крізь які він пізнавав невідомий йому край. Роздмухував папоротевий цвіт, від його подиху спалахнула квітка білим сяйвом і повела Леонтія до житловищ, де збиралися колядники.

Й здивувався він, що на коляду йдуть тут повесні. Зі снігових проталин визирали, мов очка розбуджених зі сну дітей, перші стокротки, й сумні, мов сльози вмираючої зими, підсніжники схиляли білі чашечки додолу; бузьки, прилетівши з ирію, кружляли над солом’яними стріхами, шукаючи своїх гнізд, й жебоніла над пробудженою землею коляда – то про ластівочку, що прилетіла на щедрик-ведрик, то про сиву зозуленьку, яка всі сади облетіла, поки не допала до трьох теремів, де прокинулися до життя сонце, місяць і ясні зорі.

Збагнув пілігрим, що в язичників Новий рік розпочинається з березоля, та це його не здивувало: чому ж бо то християни запроторили день народження весни в зимові холоди, а похвала новому життю має лунати серед заметілей?

Підійшов до хат і побачив: на порогах сиділи у вишиваних сорочках і тканих запасках жінки та дівчата й щедрівкою «У славному городі, у панському дворі там танчик ходить, дівочок водить, а найкраща серед них панна Зоряна» зазивали чоловіків, що у крисанях з павами за околичками і в сардаках, защінканих гарячими байорками, збиралися на подвір’ях й відповідали жінкам парубоцькою колядою:

«В неділю