Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

«Та спрага називається Любов’ю».

Й вони обоє з Любкою, взявшись за руки, вийшли з безчасся…

На Івана Купала відбулося відкриття пам’ятника Святославові Володимировичу, що його спорудили славні львівські художники Теодозія Бриж та Євген Безніско.

Ми побачили усипальницю у вигляді зрізаної піраміди, на якій лежав саркофаг з бронзовою фіґурою вбитого окаянним братом Святослава. Над усипальницею височів двадцятиметровий хрест в оточенні фіґур язичницьких богів.

– Чи вже закінчилася погоня? – запитували ми мовчки одне в одного.

– А ні, – відповідали самим собі. – Вона закінчиться тоді, коли за Святополком Окаянним пропаде слід.

2012

Біля Студентського парку на околиці Коломиї вихоплювалась із лоток млинівка; впадаючи до ріки, вона утворювала обступлений грабовим живоплотом зелений острівець, на якому між чотирма тополями примістилася чепурна, в ґотичному стилі, альтанка. Тут торгувала хмільними напоями й канапками з червоною ікрою повногруда, баламутноока пані Малґося. Цього разу вона здалека пильно приглядалася до знайомих завсідників, які прямували від млина викладеною кам’яними плитами доріжкою, й помахувала руками, ніби ту доріжку промітала, щоб дорогі клієнти бува не спіткнулися і впевнені були, що їх чекають.

Коли вони наблизились, й пані Малґося могла уже впритул приглянутися до симпатично-статечного, із сивими скронями міського рентґенолога доктора Романа і навіть багатозначно йому підморгнути, коли перевела від нього погляд на похмурого інженера машинобудівного заводу Данила Івановича і, лише на мить затримавшись на його пісному обличчі, ковзнула очима на стрункого в чорному вбранні й з обручем накрохмаленого комірця під шиєю пароха Михайлівської церкви отця Павла, – тоді гейби аж розгубилася, не побачивши четвертого клієнта, бо тільки вчотирьох вони приходили до пані Малґосі відзначати день народження або ангела того чи іншого побратима, і запитала з непевністю, що з тривогою межувала:

«А де ви загубили пана Назарія?»

Її питання втопилося у глухій мовчанці, що відганяла іґнорацією, до якої пані Малґося геть не звикла, адже пан Роман завше обдаровував її бодай дешевеньким компліментом, й примлівала, коли доктор вельми пильно приглядався до вижолобинки між її цицями, ніби вимірював глибину; та й пан Данило чемно кивав головою, дякуючи за гальбу пива, канапку або келих вина; а отець Павло тепло обдавав її вибачливим поглядом, прощаючи їй невміло приховане спокусливе блудництво, за яке Малґося не вміла й не мала сил каятися…

Ображена такою іґнорацією, а ще й засмучена тим, що товариство прибуло в неповному складі, подалася шинкарка до буфету, чекаючи замовлення, гості ж тим часом всілися у крісла за свій столик, залишивши одне незайманим, й Роман попросив:

«Пані Малґосю, подайте нам, будь ласка, чотири фужери найкращого червоного вина».

Й шинкарка взялася до роботи, зрозумівши, що четвертий клієнт ось-ось надійде. За хвилину принесла на таці чотири келихи, в яких хилитався рубіновий напій, й розставила їх навпроти крісел.

Проте жодна рука не потягнулася до них; побратими позирали один на одного, чекаючи, хто проголосить перший тост – за що-небудь: за дружбу, за тихий передспасівський день, за ласкаве сонце, яке щедро сипало до вина потеруху золотих променів, аж пучнявів від них у келихах мерехтливий меніск, чи то за здоров’я іменинника, який спізнився, проте, як гадала Малґося, доконче прийде, бо ще такого не траплялося, щоб на побратимській гутірці когось бракувало. Тож три товариші сиділи мовчки, ніби очікували з’яви Назарія, хоч кожен знав, що він не прийде – зупинила його перешкода, яку здолати не зможе, й те очікування першого слова було надмірно туге, тихе, й чутно шуміла буйна гірська Пістинька, впадаючи за стіною паркових дерев до Пруту.

«То що, таки ще не прийшов пан Назарій?» – вдруге спитала Малґося, нарізаючи плястерок з товстолобика для канапок.

«Ще ні, – відказав доктор Роман. – Але ви не готуйте канапок, ми нині постимо».

«А то чому?» – аж писнула Малґося й, певне, для того, щоб приглушити свій неспокій, вдалася до банальних міркувань, мовляв, таким зацним кавалерам ніякий піст не пасує, та враз замовкла, глянувши на незаймане крісло, й видно було, що до неї діткнулася неясна тривога.

«Адже ще триває передспасівка, прошу пані», – поважно пояснив шинкарці отець Павло, й цієї миті стих раптом плюскіт неспокійної Пістиньки.

«Чуєте, яка тиша довкола?» – проказав сам до себе завжди мовчазний затятий рибалка Данило Іванович, й Павло з Романом уже знали, що Данило зараз поведе мову про глибоку заводь у гирлі Пістиньки, де в таку пору шалено клює пструг – інженер ні про що інше не провадив розмов.

Й таки додав Данило:

«У такій тиші он яка форель ловиться!» – він приклав долоню до згину в лікті з виразом рибальської компетентності на обличчі.

«А я неомильно знаю, що сказав би Назарій, якби почув цю твою похвальбу», – промовив жартома доктор Роман.

«Він сказав би, – докінчив за Романа Данило – спокійно, ніби не про нього йшлося: – «Ти б інколи у вільний час взяв до рук замість вудки якусь