Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
«То правда, – втрутилася в розмову Малґося, яка, пораючись за лядою, пильно прислухалася до розмови клієнтів. – Я ще ніколи не бачила, щоб він на когось непривітно глянув, не чула, щоб неввічливо заговорив, а коли йде вулицею, то капелюх його голови не тримається – усім кланяється, бо в нього знайомих і друзів – півміста. А коли пан Назарій навіть знеобачки глупство скаже, то ніхто й не подумає ображатися. Чого варте оте його – «маю все те в дупі!» Хі-хі…» – й Малґося зайшлася сміхом.
«Це найневинніша його лайка, – вставив отець Павло. – Однак того ніхто не помічає – мабуть тому, що з нього завше доброта аж вибризкує… Ви лише згадайте, як він сміється: той його заразливий сміх заливає весь простір довкола, і всі сміються разом з ним, часто не втямлюючи причини… Тож я собі думаю: людина пройшла через пекло, а набралася на все життя світлого оптимізму. І де? – У катівнях! А може, зло має властивість породжувати антисилу?»
«Так, так, то доброта перемагає зло… – промовив мовчазний рибалка Данило Іванович. – Ну то випиймо нарешті за переможця зла, чей нині його день народження!»
«Народження? – подивовано мовив Роман. – А втім… А втім… Може, цієї миті він наново народжується – у нашій свідомості. То таки випиймо за його…» – й затнувся Роман на слові, а до келихів ніхто не торкнувся.
«Назарій усе життя пише денник, – сказав по хвилині отець Павло. – Та хто й коли його прочитає… Хто дізнається з нього, чому він став таким і чому народжується вдруге?»
Тільки-но встиг отець висловити свій згірклий сумнів, як за парковими деревами знову мертво стих плюскіт Пістиньки, й довколишній світ сторожко зачаївся ніби в очікуванні небувалого дива – так замовкає природа на світанку або перед громовицею з чистого неба…
Тоді побратими враз уздріли: у незайнятому кріслі, немов крізь мережку туману, проступив силует четвертого товариша, який з певної причини не прийшов на зустріч або запізнився – а може, й раніше за інших прийшов і сидів ніким не запримічений… Лик його щораз чіткіше вирисовувався, мов на зануреному в кислоту негативі, і в очах чи то в пам’яті друзів постав живий Назарій з його незмінною усмішкою, яка розбігалася від уст потрійними підковками зморшок й добиралася променистими віяльцями до примружених ласкавих очей.
Він сягнув рукою до пачки з цигарками, взяв одну і так тримав її, не припалюючи, між вказівним і середнім пальцями, чекаючи, що хтось подасть йому вогню, та ніхто цього не зробив; друзі черкали сірниками, й, прикуривши, розкошували глибокими затяжками, та до Назарієвої цигарки не дотягалися, ніби між ним і його побратимами пролягла незрима перепона. Й коли почалася розмова, три фужери з вином поволі порожніли, тільки один залишався неторканим, мов на натюрморті.
Назарій заговорив безмовно, як то буває уві сні, коли мовне спілкування зрозуміле, а голосу не чутно, – втрутився він у розмову друзів, яка вже бозна-скільки тривала, й мовчки прислухався, а коли мова зайшла про нього, відчув потребу й собі сказати слово…
«Дорогі мої, ви щойно згадали про мій діяріюш, а він не лише мій, а нами спільно створений, бо жили ми одночасно. А якщо точніше, то не лише наш – належить він тому шматкові часу, крізь який пройшли не тільки ми з вами. Й коли ви задумались, чому я став таким, а не інакшим, то зміг би те пояснити одним лише чинником. Мною керував встид, вірніше – страх перед встидом… Що ж то за така сила, як розтлумачити вам?… Тож погортаймо наш діяріюш з першої сторінки».
Й побратими повірили, що чують живу мову Назарія.
* * *Назарій виростав одинаком у сім’ї вчителя Івана Пігуляка, який працював у запрутському селі Боднарівці, відмежованому косівським гостинцем від першої карпатської гряди, за котрою, здибившись під саме небо, стугонів у безвісті горбатий хребет Чорногори. Село ховалося за буковими лісами в мочулах і виярах, ніби й знатися не хотіло з надпрутськими рівнинами, і з цікавістю спиналося пагорбами до диких недеїв, де проживали нащадки опришківських збойників, які інакше, ніж боднарівці, одягалися, в інакшій тональності звучала їхня мова, інакших співали пісень, й таланіли там, нестримно заманюючи у пропасті не посвячених у тайни гір тихих покутян, кучеряві трелі флояр, й лунали у піднебессі тривожні згуки трембіт.
Мабуть, ця межова приналежність до двох материків, де на одному священною була пісна земля, що вимагала щоденного труду й поту, а на іншому буяла – в піснях, музиці й незбагненних повір’ях – солодка воля, спородила в душі хлопчини нестримний потяг до того, іншого, життя, де немає примусу й покори, де жандарм у чужинецькому мундирі не сміє стріляти в соляника, який з бесагами уторопської монопольної солі прокрадається з гір на доли, щоб виміняти їх на мішечок кукурудзяного зерна, де шкільний інспектор не наважується радити вчителеві зняти у власному домі зі стін портрети Шевченка і Франка, де за вирощене на городі стебло теж монопольного тютюну поліцаї не відбивають ґазді нирок і де у школі перед уроками не змушують учнів виконувати замість молитви польський гімн.
Так у Назарієвій дитячій душі зроджувалось перше усвідомлення неволі. Й він по-своєму протестував. Знаходив у батьковій бібліотеці видруковану в коломийському видавництві «Рідна школа» тритомну енциклопедію, яку вчитель придбав за гроші, виторговані за телицю, й потаємно, щоб ніхто не бачив, перемальовував на папір український герб й синьо-жовте полотнище національного прапора, відрисовував жовнірів у стрілецьких мундирах і мазепинках й тоді ще дужче ненавидів польського жандарма у конфедератці з білим орлом на лобі; знаходив теж між книжками український співаник й вивчав напам’ять «Ще не вмерла» й стрілецьких пісень, а коли в хаті
