Українська література » Сучасна проза » Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Читаємо онлайн Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
існувало, його для тебе спинила Мокоша, щоб ти в один мент увіч побачив, яке горе принесе людям твоя віра…»

«Неправда твоя!» – вигукнув Леонтій і кинувся до волхва.

Він вихопив з його руки папоротевий цвіт й змахнув ним на схід, де на небокраї протягнулася рожева смужка світанку. Десь там, у потойбіччі ночі, будилося сонце, яке у цьому гірському краю Даждьбогом називають, воно поволі виборсувалося зі сну, посилаючи поперед себе світло, щоб люд, який прокинеться, побачив не горе, не смерть, а світле добро, що його приносить нова віра, – й перед волхвом і місіонером виросли на обрії бані величної церкви із золотими хрестами й високі мури монастиря. Даждьбогові промені відчинили браму святої фортеці, й перед очима суперників відкрилася простора зала, заставлена попід стінами стелажами, на яких лежали фоліанти й інкунабули з тиснутими сріблом буквицями; до стелажів підходили ченці, послушники й спудеї, брали книги в руки, розгортали, читали, й сяйво сонця творило над їхніми головами німби знань.

«Дивися, волхве, – промовив Леонтій, – нова віра не смерть приносить, а світло науки».

Волхв не заперечував, він сказав лише те, чого ще не міг збагнути християнський місіонер.

«У ті книги, написані всевідними чужинецькими письмовцями, ми мусимо вкрапити крихту своєї мудрості, знань і досвіду, адже, прийнявши нову віру, не перемістимося до Візантії, а залишимося назавше на своїй землі, й тому прагнемо, щоб наші діти, внуки і правнуки, пізнавши візантійську науку і прийнявши вашого Бога як єдиного для всього людства, не забували, що вони не всесвітні пілігрими, а пожильці руського краю, і пам’ятали, звідки родом і хто вони є… Тому заходьмо, місіонере, у наш світ мудрості, забав і звичаїв, пізнаємо його й запишемо у свої покони, у християнські книги. Не сміємо їх забути – як би тоді збіднів весь світ!»

VII

Повновида, як достигле спасівське яблуко, денниця зринула над рожевою смужкою світанку й зупинилася на небосхилі, бліднучи від страху, що ось-ось викотиться із потойбіччя черлене Даждьбогове марево і зіп’є її звабу, що явилася світові на одну мить, мов перед жагою шлюбного ложа личко незайманої нареченої, якій суджено спалити свою вроду в пеклі розкоші. Наближалася хвилина, котра перемінить таємничу купальську ніч на звичайний будень, перед приходом якого невблаганна Мара змете чорним крилом ворожбу дивних чарів.

Й отверезілому від купальської дивовижі Леонтієві явилося жорстоке видиво, яке ніяк не в’язалося з буйною радістю, що панувала щойно на неосвяченій християнством землі, й була первісно непорочною, мов дівоче лоно, що приймає від богині Мокоші, як належний подарунок, солод гріха – без сорому й каяття.

Волхв Ревера безжалісно засвітив перед Леонтієм яву смертної кари вогнем, і місіонер, спонуканий бажанням захистити свою віру помахом папоротевого цвіту, який ще не зів’яв від Даждьбогового жару, викликав видіння язичницького похорону, не менш жорстокого, ніж інквізиція, й у тому сні перебували одночасно князь Святослав і місіонер Леонтій, і кожному з них здавалося, що він присутній на власному погребенні.

Над залучиною ріки височів складений з колод жертовник, до якого слідом за саньми, запряженими двома круторогими волами, тягнулася похоронна процесія.

Попереду поважно ступали літні ґазди в солом’яних брилях із пацьорковими трясунками за околичками, в довгих сорочках навипуск, підперезаних чересами, в дублених кептарях з червоними кутасами, у білих холошнях з битого сукна та в постолах із загнутими шпіцами – йшли вони мовчки, попахуючи люльками з червоного дерева; над покійником, що лежав на санях, стелився сизий димок й під вітерцем струменів до жертовника, усотуючись у чорний стовп диму, який вихоплювався з холодного кострища.

Покійник був з виду моложавий, й запримітив Леонтій, що схожий він на нього самого, й жаль за собою діткнувся його серця, та вмить він прогнав з очей облуду: на марах лежав бойківський парубок, якого, можливо, привалила в лісі деревина, коли він стинав ялиці для сплаву на продаж уграм, що зводили оборонний замок на Верецькому перевалі, або на водоспадах потерли його стрункий стан пов’язані в дараби ялинові стовбури, чи то поламав його кості бурий ведмідь, – жаль за парубком поворонив чорнотою лиця мужів, ніби той дим з кострища прилипав гарячою спузою до їхніх щік; невимовна їхня туга переповнювалась голосінням дівчини, що йшла обіч саней, тримаючись рукою загнутого полоззя. Була вона в чорній намітці, що відтінювала білизну її лиця й прикривала на шиї срібні обручі, які зухвало зневажали траур, спокусливо визираючи з-під тороків; дівчина до крові скородила нігтями своє обличчя, здираючи з нього жагучу вроду, таку несумісну з горем, й тоді зблискували браслети на зап’ястях і перстені із зеленими очками яшми на кожному пальці, як заперечення смерті, – й знову блудна думка чіплялася Леонтія, що ця дівчина дивно схожа на богиню Мокошу й водночас на послушницю Діану із цареградського монастиря, котра навіки запала в його душу і стала осердям туги за вітчиною.

А плакальниці, що йшли позаду мужів, вторували голосінню дівчини – в небо злітав печальний реквієм.

«Сонце моє, рано заходиш, місяцю мій красний, рано погибаєш, зоре моя східна, чому на захід грядеш?»

І йдучи, припадала наречена до свого милого, який її покинув, обмивала його слізьми, а Леонтієві здавалося, що то плаче за ним кохана Діана.

Зупинилася процесія над залучиною ріки, на якій похитувався човен, покритий наметом. З-під нього визирала холодними білками кощава баба, ангел смерті, чекаючи приношення жертви. Поважні ґазди зняли покійника із саней й поклали на дерев’яний стос головою на захід, щоб дивився

Відгуки про книгу Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: