Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук
Й коли стали вони немічні, похилилися вікові смереки, що верховіттям вимітали з неба грозові хмари, впали вони долі, мов від бурелому, й зітліли в димових оболоках – все царство природи провалилося у преісподню, й навіть мох перестав цвісти, а на спустошених галявинах почали проростати княжі сади з алеями, обсадженими рівними шерегами заморських дерев, на яких і птахи не гніздилися – чисте житловище виникло на пустирищах, призначених для безплотних ангелів, що злітали з храмових ікон й німотіли в нудному блаженстві, не знаючи ні втіх, ні клопотів і навіть мови пожильців, які колись панували у правічних борах.
Забувши, що сидить у шатрі поруч з князем, неблимно дивився Леонтій крізь відхилену пілку на Крушельницьку полонину, де ще буяло життя, якого раптом не стало довкруж Тухольської долини; а князь розповідав йому про те, як бояри заманювали до християнської віри язичників – простих однією, а маєтних двадцятьма гривнями, перекуплювали їх пирами, на яких пригощені мусили за ту ласку проклинати поган.
Не слухав князевої мови Леонтій, бо ожили язичники не в пеклі, а під самим небом на полонині, й раділи, танцювали перед купальським вогнем, що палахкотів, облизуючи язиками полумені всіяне зорями небо, й вихоплювались із кострища вогненні колеса, що з шипінням гасли в Опорі, розсипаючись на віночки.
А за тими кроковими колесами крутими плаями сходили в Тухольську долину русалки у віночках й парубки в гостроверхих баранячих кучмах, йшли вони із запаленими смолоскипами в руках – переносили живий вогонь у новий дім.
У долині покотом лежали втомлені дружинники й будилися від голосних переливів русальних співів. Й тоді побачив Леонтій, як знову ожили повалені людським нерозумом правічні ліси й розмаїтими голосами зливалися з піснями русалок у суголосний хор.
Спустившись із Крушельниці, попливли русалки шнурочком по галявині, завиваючись у вінок. Білі голівки заховалися під коронами з молодих березових гілок, переплетених білим рястом, рожевими зозульчиними чобітками й голубими чашечками барвінку, й на воїв, що поставали довкола, спершись на списи, злетів вітальний купальський кант:
Ой на Івана та на Купала Красная дівонька зілля копала, Квіти збирала, віночки плела, Долі водою пускала. Поплинь, віночку, по синій хвилі, Поплинь, віночку, де живе милий…Й на дівочий щебет обізвалися потужні парубоцькі голоси:
Три місяці ясні, три молодці красні, А перший місяць – молодий Іванко, А перша зіронька – гойна Марічка — Грало сонечко на Купала!На той владний поклик випірнув із-за Магури серпик місяця: молодий Іванко, виглядаючи гойну Марічку, вилонив із темряви постаті закованих у блискучі лати воїв; на живий дівочий вінок й на парубків у шапках з білої бараниці впало його примарне сяйво, й засвітилися вони, мов блудні вогники. Стих дзенькіт срібних монет на дівочих згардах, й з-поміж них тихо засвітилися бурштинові коралі, на ягідки свербигуза схожі. Світ зачаївся, чекаючи дива.
Виступив тоді з парубочого гурту муж, такий високий, що ховав голову в імлі, яка спадала плахтою із довколишніх верхів у Тухольську долину, – був то головний волхв-хмарогонець, Реверою званий. На його чорній киреї блищала золота пряжка з головою вищереного змія, в руці тримав він жезл з посадженим на шпицю кінським черепом.
Ревера увійшов у коло дівочого вінка і вдарив жезлом об землю. Тоді з лісових язвин й узворів вибігла гірська чортівня: біси били в бубни, клишоногі щезники висвистували на сопілках, нічні нетопирі перемінювались у красних парубків, котрі намагалися зірвати зелені корони з голів дівчат, щоб заволодіти ними. А вони й не оборонялися, знали ж бо, що на Купала жодна з них не вбереже свого віночка, й навперейми закликали їх леґіні піснею, що прилинула до них з неозорого майбуття:
Будь русалкою в цю ніч. Сядь, схились і слухай пісню, Я складу шалену пісню, Будь русалкою в цю ніч…Й незчувся Леонтій, коли опинився серед парубків і, розохочений, почав шукати своєї дівчини, яку покинув у далекому краю, й кожну заклинав «Будь русалкою в
