Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

в лісництві має досить тепла та їжі. І вовки в заповіднику сидять замкнені в клітках, і лютий Вуйко не досягне лапою з вольєра, та й зрештою, як би там не було, а вони із двійником таки стоять на сторожі лісу, прикрашають його, й люди спиняються біля подвір’я лісничівки, із захватом споглядаючи червоношерстого оленя, й, напевно, із Запотіччя до узлісся підходять дітлахи, щоб хоч здалеку подивитися на камінного оленя – обидва ж бо вони уособлюють одвічне таємниче життя Матіївського бору.

У просіку Марал не зайшов. Навіщо йому той голодний ліс, коли ось тут, поруч, у прикріпленому до стовбура жолібці повно селітри, перемішаної з сіллю, – чи ж то він спроможний знайти подібну розкіш у темних язвинівських узворах, – дивно було Маралові, що годівниця стоїть неторкана, невже його родакам не хочеться хоч трішки поласувати, й чому так бояться олениці підходити ближче до березини, адже ніхто тут ніякого зла їм не вчинив би.

І тільки-но про це подумав олень, як у глибині просіки з’явилась тінь звірини, що наближалася до лісництва. Марал чіпко придивлявся до сірої постаті й ураз почув рев – чи то з тирловища долинув голос самиці, а чи затрубів цей звір, що підходив до нього. Марал з дива поступився назад, бо впізнав: просікою йшла олениця Сурма.

Готовий був до втечі, бо знав, що мати захоче повернути його в лісову вольницю, та враз заволав у ньому родинний поклик, ніздрі вловили рідний запах, й Марал кинувся вперед, припав до Сурми, обнюхав її, і з його горла вихопився звук, схожий на ридання. Олениця облизувала синові морду, шию, груди і втішно скімлила; вона то відходила від Марала, заманюючи його в глибину просіки, то знову поверталася, та син не ступив далі ні кроку.

Довго вони так стояли одне навпроти одного, й збагнула нарешті Сурма, що Марал став чужаком, задля ситості відрікся від роду й свободи. Вона з ненавистю відвернулася від нього й подалася просікою в ліс; тоді Марал, пожалівши її, схопив пащею селітри з годівниці, побіг за Сурмою, наздогнав і пхнув їй у морду лісничівських ласощів.

Та не прийняла мати ялмужни, виплюнула ту селітру в очі Маралові, тоді щодуху помчала просікою і зникла в незвістях.

Марал ще хвильку постояв, дивлячись Сурмі вслід, а коли й тупіт її стих, обпльований і зганьблений, вернувся до лісництва.

X

Пан Онуфрій ніяк не міг зрозуміти, що трапилося з Маралом, хто наврочив його, коли він підійшов до просіки. Олениці лісничий не запримітив, бачив лише, як Марал вертався до воріт з опущеною головою, аж рогами землі торкався, поминув лісничого, навіть не глянувши на нього, поволі, натужно, ніби скалічений, видряпався на рукотворну скалу і там застиг. Більше не підводив до лісу голови й не наслуховував ні щебету птахів, ні реву олениць, що долунював з тирловища, він і на ніч не зійшов з валунів – так стояв на скалі кілька днів і ночей, не рухаючись і не подаючи жодного звуку.

Нарешті пан Онуфрій, стурбований дивною поведінкою Марала, вибрався на скалу. Спершу обережно погладив оленя по спині й, відчувши долонею неприродну твердість його тіла, почав штовхати, сіпати за роги, та повернути до себе голову оленя не зміг, ніби його шия закостеніла. Лісничий довго обмацував непорушного Марала, врешті забив кулаками по хребті й тоді сахнувся з дива: олень був камінний.

2002

Погоня
Історичне оповідання
І

На початку русальної седмиці 1015 року великий Київський князь Володимир віддав душу новітньому християнському Богові і з почестями та плачами був похований у Десятинній церкві в кам’яному саркофазі перед престолом.

Тоді над Почайною зупинився із особистою ратною охороною новгородський княжич Ярослав Володимирович, дізнавшись, що його старший брат Святополк, який за ребелію проти вітця був запроторений в поруб у Вишгороді, видобувся на волю, через найманих убивць відібрав життя волинському князеві Борисові та малолітньому Глібові, проголосив себе великим князем й привів під своїм началом столичну залогу покійного батька до Золотих Воріт. Загрожений небезпекою Ярослав вислав до князя Древлянської землі Святослава Володимировича місіонера Леонтія із закликом вирушити зі своєю раттю над Почайну і стати воєдино з ним проти братовбивці.

Й утямив древлянський володар-язичник, що християнин Ярослав, великим князем ставши, не вибачить йому, як і не вибачив вітець, невизнання нової віри, а ще й не забулась непокора древлян київському столові, яка яріла з часів жорстокої розправи над князем Ігорем в Іскоростені. Збагнувши, що йому загрожує доля Бориса і Гліба, віддав християнського місіонера під опіку головному волхвові й квапно зібрався до втечі з поліського Овруча на захід, де на рівнинах за Тисою знайшли пристановище язичники з дикого Мокселя, які прийшли із-за Танаїса в Паннонію й назвали себе уграми. Втеча древлянського князя Святослава від погоні Святополка криваво закінчилася русального тижня перед Купалом.

…Русальна седмиця розпочалася погідним днем, що млів, напоєний ранньолітньою тишею над широкою биндою