Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Марал витягнув шию й неблимно дивився на стовпець рожевого диму, він вагався ступити бодай крок уперед, бо знав, що як наблизиться до людського житла, спокуса здолає його, й він залишиться там назавше; а може, в лісництві зачаїлася небезпека, бо чому олениці не дозволяли навіть глянути в той бік, а можливо, йому – іншому, червоношерстому – там і належиться жити, і ті люди, що мешкають серед березини – то справжній його рід?… Марал відчув, як ворожнеча, аж гейби ненависть до лісу дошкульно його проймає; він згадав камінного оленя, який на другому краю Матіївщини перебуває у вічній безпеці – чи то й Маралові не належиться, бува, подібна доля?

Й він поволі почав сходити вниз. Йшов обережно, все ще сумніваючись, чи добре чинить, проте і страх, і ганьба, яких зазнав на полі, а ще й нестерпний голод примушували його йти вперед – на димок. Врешті Марал пробрався крізь бучину й, залишивши позаду товсті стовбури, увійшов у тонкостанну березину і там, на просторій галявині, побачив пишну забудову – дім зі шпилями, на яких хилиталися під вітром вирізані з блискучої бляхи круторогий олень і дзьобатий сокіл; крізь відчинені ворота обійстя Марал уздрів ведмедя у клітці, вовків у койцях, кабанів у кучі – і збагнув остаточно, що це його рятівний прихисток. Рішуче зайшов на подвір’я й затрубів, сповіщаючи господаря, що колишній вожай оленячого стада просить у лісництві притулку.

Лісничий Онуфрій з Яремча очам своїм не повірив, коли побачив на подвір’ї червоношерстого Марала, якого мріяв заманити до свого заповідника, а ось він сам, без принуки, зайшов до лісничівки. І що б це мало означати, прикидав у думці пан Онуфрій, чей олені не так легко стають свійськими, і тут згадав, що вранці десь із Запотіччя долунило в березину гарчання, скавуління та виття вовчої зграї – ніщо інше, як Марал шукає захисту.

Обережно підходив до рогача, щоб не сполохати, сягнув до кишені куртки за сіллю, яку завше носив з собою; Марал запам’ятав цей жест двоногого звіра ще з дитячих днів і сам потягнувся до руки лісничого, а коли вилизав з його долоні всю сіль – уже став прирученим. Пан Онуфрій відступав, заманюючи оленя, Марал слухняно йшов за ним, аж поки не опинився в теплій стодолі, повній найдобірнішого іванівського сіна, й тоді лісничий завбачливо замкнув оленя в його майбутньому стійлі.

Однак пан Онуфрій швидко переконався, що Марал і гадки не має вертатися до лісу, й перестав закривати подвірні ворота. Олень статечно блукав березиною та все шукав якогось пагорбка, а знайшовши, виходив на узвишшя й тужно вдивлявся в сіру стіну букового лісу, де назавше полишив рідних, друзів і знайомих, де панувала свобода, яку приємно було згадувати, та повертатися до неї не мав відваги: побоїще на запотічному полі водно поставало перед його очима кривавим видмом, і навіть уві сні Марал скидався зопалу й гримотів рогами у двері стодоли.

Лісничий слідкував за оленем, вивчаючи його поведінку, й швидко зрозумів, що Маралові для цілковитого комфорту в прирученому стані потрібна ілюзія волі; він привіз із зарінку повну фіру виполірованих водою брил і спорудив над криничкою скалу.

Марал наче й чекав такого подарунка, він притьмом вибрався на чолопок, глянув униз і, побачивши у дзеркалі кринички своє маєстатичне відображення, враз згадав камінного оленя, який врятував йому життя; Марал прибрав таку саму гордовиту позу, уподібнившись двійникові, й цілими годинами стояв непорушно, уявляючи себе другим сторожем дрімучої Матіївщини.

Усвідомлення своєї потрібності в лісовому світі додало йому життєвої рівноваги й значущості, а справжню свободу замінила туга за нею, й коли навесні обізвався ліс щебетом птахів і серед того хору вирізнилась щемна фіоритура лісового композитора дрозда, Марал, дійнятий солодкою ностальгією, печально заскімлив, і з його очей потекли струмочки сліз: він часто так плакав, облегшуючи душу в ситій неволі.

Дратували його вовки, які метушилися в койцях і в безсилій люті гарчали на привілейованого й недосяжного для них звіра, та найдужче ненавидів Марал ведмедя, котрий, сіпаючи лапами ґрати вольєра, проймав пришельця ненависним поглядом, зневажаючи його всім свої єством – не так за добровільне ув’язнення, як за фальшивий самообман.

Та потім звиклося. Проте, коли восени долинув з тирловища рев олениць, Марал зіскочив зі скали, подався до відчинених воріт і вийшов у березину.

Лісничий пас очима оленя, та не заважав йому поводитись, як забагнеться: хай шукає свого стада, хай перебіситься, а мине осінній рев, то, може, й вернеться. Пан Онуфрій бачив, як Марал стрімко вибіг з березини й на початку просіки, що вгризалася в гущавину Матіївщини, різко зупинився, ніби побачив якусь загрозу; він стояв, вдивлявся у темінь лісу й ворушив ніздрями, глибоко вдихаючи забутий запах покинутої вітцівщини.

Марал не впізнавав рідного лісу: бучина стала начебто густішою, непрохідною, а просіка настільки звузилась, що ледве можна було протиснутися нею, не зачепившись рогами об стовбури дерев.

Й десь там, у Язвинах, жила собі зовсім чужа для Марала звірина: напевне, тепер борсуки, вивірки, бобри, куниці метушаться, запасаючись на зиму поживою, – і як йому знову звикати до голоду й небезпек, коли