Сліди на піску - Роман Іванович Іваничук

Та він уже з проводатора став нікчемним зайцем і думав тільки про свій порятунок; на розпачливий рев олениць, на передсмертні зойки молодняка Марал оглух і бачив перед собою тільки кам’яну подобу свого двійника, який був дужчий за нього, бо не знав страху; статуя оленя непорушно стояла над обривом й ніби кликала до себе втікача: біжи скоріше, я захищу тебе; зібравши останні сили, Марал вискочив на берег обриву й, колінкуючи, поповз на валун, він сховався за двійником, немов злився з ним, а тоді почув, як заскреготали вовчі зуби об камінь, сіроманці гризли статую, аж сипалися іскри, та втямили вони нарешті, що загризти вожая їм не вдасться, й вернулися на поле, де тут то там лежали вбиті тварини.

Марал віддихувався, тремтів і втішався порятунком. Звіддаля він бачив, як розбігається і гине його рід, як втікає його мати Сурма, зникаючи у снігових безвістях, й це стало для Марала єдиною розрадою в безнадійну мить.

Червоношерстий принц був урятований. Він ще довго стояв, заховавшись за своїм двійником, а на далекому сніговому полі відбувалася моторошна вовча тризна, й Марал втішав себе думкою, що коли вожай живий, то й недобите стадо колись збереться біля нього, проте з кожною хвилиною діймало поверженого принца відчуття покинутості, сорому й нестерпної самотності.

Марал вертався лісовим бездоріжжям до Язвин, сподіваючись застати на рідному плато свою матір – оленицю Сурму, від якої відрікся, ставши вожаєм. Тепер вона була йому конче потрібна як останній порятунок від самотності, встиду і страху, що кинув його у безпросвіття зради; ніхто, крім матері, якій вдалося врятуватись від вовчої зграї, не пробачить йому ганебної втечі, й ніколи вже не бути Маралові провідником стада. Аби тільки Сурма не відвернулася від нього, аби лише дозволила йому ходити поруч з нею, бо ліс сповнився по вінця моторошною тривогою, і здригався Марал навіть від шелесту снігової змійки, що пробігала, звиваючись поміж деревами на протягах, і китиці снігу, які падали з верховіть, полохали його, і зашкарублий наст боляче ранив ноги, коли Марал прострягав по саме черево й насилу виборсувався із заметів.

Здавалося Маралові, що лісовий світ, досі йому рідний і незамінний, враз відчужився від нього, бо й зайці, які раніше подивляли його тріумфальний похід на чолі стада, тепер проскакували мало що не попід його животом, ніби насміхалися з нього: певне, вони вже прочули про лихо, яке спіткало оленів на полі, а може, й самі бачили, як Марал у несусвітньому страху ховався за кам’яною оленячою подобою; ну а злобна Микитиха таки напевно дізналася, що трапилося – вона всюди пхає свою рийку, – бо чого б тепер переходила Маралові дорогу й, анітрохи не боячись, зухвало замітала хвостом сніг перед самим його носом, присідала на задні лапи й глузливо шкірила зуби?… А ось сталося таке, чого Маралові годі було й сподіватись: злобна рись побачила знікчемнілого вожая, прищулила волохаті вуха й таки скочила з гілляки на спину, увіп’явшись кігтями в хребет. Олень здибився, скинув із себе нахабу – що могла вдіяти рись дужому звірові, а все ж посміла налякати, й Марал зрозумів, що його колишня міць таїлася не в ньому самому, а в оленячому гурті, який його оточував, у владі над стадом, а сам-один він нічого не вартий у лісовому світі, сповненому тривог і злих сил, що чигають на нього звідусіль, і він не зможе більше безпечно в ньому почуватися, а що й казати, коли вовки перейдуть дорогу.

Марал вибрався на плато, що вивищилось над Язвинівським проваллям, – жодного оленячого сліду не знайшов; він зупинився в зажурі, й тільки згадка про дитинство тепло пройняла його, й Марал на мить побачив себе самого, червоношерстого принца з пухнастими ріжками, який заповзає під мамин живіт і солодко смокче цілюще молоко з вимені. Він аж ревнув з розпачу, втямивши, що таке блаженство ніколи не повториться; довго стояв, усе ще сподіваючись, що у глибині просіки таки з’явиться Сурма, бо й повинна вона, врятувавшись від вовків, прийти на безпечне місце, де хижаки, переслідувані лісничим, перестали водитися; Марал вряди-годи подавав трубний звук у бік тирловища, все менше й менше сподіваючись, що звідти обізветься мати.

Стояв осамотнений і знівечений: рідний ліс щораз то більше здавався йому чужим, ба навіть ворожим; Марал натужно думав, куди б йому податися, в який бік піти, щоб знайти бодай якийсь прихисток, та ніде жодного просвітку для нього більше не існувало, тільки самі небезпеки – велична Матіївщина стала для Марала чужиною.

Уже засутеніло в лісі й присмерки поворонили білу габу, до Язвин наповзала морозна люта ніч, протягом якої Марал міг і замерзнути, бо нема до кого йому притулитися: олениці вночі завше його обступали, тирлувалися довкола нього, грілися самі й вожая зігрівали; Маралом все дужче оволодівала безнадія.

І в ту мить з-поза лісу – звідти, де чахнув прозорий гай березини, вистрелив у холодне небо рожевий стовпець диму, що піднімався все вище й вище й губився в сталево-сизому зеніті неба; стовп диму здавався теплим, і, напевне, теплим він був: Марал здогадався, що десь там, за краєм суворої бучини, існує інший світ, в якому є досить їжі й тепла. Тоді олень згадав доброго двоногого звіра – лісничого, який на гримучій машині приїжджав просікою до язвинівського плато; той чоловік ласкаво прицмокував до нього, ще й пхнув йому в мордочку жменю солодкої солі; крім того, лісничий прибивав до дерев драбинки, за які напихав пахучого сіна… Тож чому від того іншого світу так ревно оберігало Марала оленяче стадо й сама олениця Сурма; чому вони