Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

Того ранку (тільки це був пізній ранок) Зоя так само лежала в цій постелі і з-під прикритих повік стежила за сонячним зайчиком на протилежній стіні, який дрібно тремтів і метався між коричневою плямою на вицвілій (колись, мабуть, зеленій) шпалері й чорною голівкою цвяха, що самотньо стримів зі стіни. Рипнули, прямо таки заскиглили вхідні двері, протяг напнув вітрило штори, й тканина сполохано затріпотіла над ліжком, хльоснувши дівчину по щоці, але одразу ж безсило опала. Зоя сердито й гидливо відкинула з лиця затхлу шмату. Усе в цій кімнаті, чи то пак будиночку (їх тут називають врем’янками), просякло якимсь невиразним, але стійким запахом сирості й цвілі. У перші хвилини аж дух спирає, а потім вбуваєшся. Тільки зрідка пробирає, коли надто тісно з чимось «законтактуєш». Дівчина ліниво заворушилася.

— Ти так і будеш цілий день у ліжку валятися?

«Справді, треба вставати, поки не засмерділася в цій свинячій кучі», — подумала без особливого ентузіазму.

Знову кувікнули завіси, цього разу Лариса відчинила шафу на внутрішньому боці дверей якої було причеплене дзеркало, і, спочатку розіпнувши поли халата, а потім і зовсім висковзнувши з одежі, взялася розглядати на собі нового купальника.

— Я хочу їсти, — позіхаючи й потягуючись озвалася Зоя.

— Зроби собі бутерброда. У нас ще ковбаса зосталася. Можеш чаю на кухні заварити, там зараз нікого нема. — Лариса вертілася й вигиналася перед дзеркалом, ніби танцювала під ритм якоїсь лише їй чутної музики. — Я домовилася з дієт-сестрою — обідатимеш у санаторії. Казала приходити на половину другої, щоб не запізнювалися. Я вже їй заплатила. Там непогано годують. — Повернувшись до дзеркала боком, роздивлялася свої попу й груди «у профіль». — Зранку чайком переб’ємося, а вечерю самі готуватимемо. Наляжемо на салатики й фрукти. Як тобі мій купальник? Не надто відкритий? — Відтягнула смужечку трусиків, розвівши ноги, провела рукою по паху; змінила тон із безтурботного на заклопотаний: — Треба буде підбрити, а то волоски стирчать, ніби в мене у трусах сам Карл Маркс ховається. — Розсміялася своєму жарту.

— Фідель Кастро. — І собі скроїла похмуру посмішку Зоя (зі сну вона завжди трохи не в дусі).

Вони ще не встигли налагодити побут, поки що домашніми запасами обходяться. Лариса була зайнята — оформляла курсівку, здавала аналізи, проходила обстеження, а Зоя однаково не збирається біля плити стояти, вона не для того на курорт приїхала. Дівчина спустила ноги на долівку, знову позіхнула й, заклавши руки за голову, солодко потягнулася. Не встигла звестися й кроку ступити, як ударилася пальцем босої ноги об валізу, що випирала з-під сусіднього ліжка.

— С-с-с! Бляха! — сердито зашипіла. — Набудувала сараїв, людей за худобу має. У купе й то більше місця. — Знову сіла на ліжко й, підібгавши ногу, заходилася розтирати й дмухати на забитого пальця. — За що ми їй тільки гроші платимо?!

(Ця недоброзичлива тирада адресувалася їхній господині).

Справді, в помешканні було дещо тіснувато. Одразу за порогом (двері прорубані в причілковій стіні) по правий бік стояв невеличкий стіл, над яким висіла лікарняна тумбочка (отак як була з ніжками, так її й почепили на стіну), по лівий ― уже знайома шафа. Далі попід стінами — чотири металеві койки. У проході між ними не те щоб двом розминутися, одному можна пройти, і то тільки боком. Усе запаковано й утрамбовано по максимуму.

— Кілька в томаті й та просторіше почувається.

— Як родичів, вона поселила нас за півціни, — нагадала Лариса.

— Як родичів, могла б і безкоштовно, — буркнула Зоя.

Накинувши халата, взяла рушника, що висів на бильці ліжка, й протиснулася біля Лариси.

— Піду морду вмию.

— Не морду, а личко, — розсміялася Лариса.

— У кого личко, а в кого й морда, — з філософською розважливістю відповіла Зоя, косо зиркнувши в дзеркало.

Дівчина знала, що там побачить. Лице — нічого особливого. На таких обличчях поглядом не затримуються. Ноги трохи закороткі й трохи повнуваті в стегнах. Зоя собі не подобається, тому дзеркал не любить.

— Фаня просила за Надею приглянути, — каже Лариса.

— Я їй що — нянька?!

— Чого ти? — Лариса м’яко сковзнула в бік свого ліжка. — Надя — хороша дівчинка.

— Мені б іще грудне немовля на руки. Я сюди відпочивати приїхала, а не дітлахам шмарки витирати, — без емоцій, тримаючись за ручку дверей, монотонно бубнить Зоя. — Ти давно встала?

— Я вже встигла першу процедуру прийняти. Тампон — називається.

— Що за тампон?

— Шприц такий. Хоча ні, ця штука, швидше, схожа на великий тюбик із зубною пастою. Цим тюбиком вводять грязь у піхву.

— Куди?! У дірку?! — У Зої розширилися очі. — Грязь?! Ну, ніфіга собі!

— Ну так, грязь же лікувальна, — сміється Лариса. — Кому треба — можуть і в попу.

— Б-р-р! — Пересмикнула плечима Зоя. — І як тобі?

— Нічого спільного з сексом.

Зоя кивнула. Зібралася ще щось сказати, але передумала. Натиснула стегном на двері.

— Чого ж вони, бляха, так дико риплять!

Зоя лягла на спину й пошукала очима комара, який дзвенів під стелею.

— Забила б, собаку дикого, — мовила впівголоса.

Почувся шурхіт, із-за бильця вигулькнула й зависла над Зоїним обличчям Надина голова. Було незвично бачити очі нижче від рота. Проте саме таке обернуте лице виявляло істинний стан справ. Ще одне підтвердження того, що світ перевернувся догори дриґом. Але перевернувся він не сьогодні.

— Можна тебе про щось запитати? — Ворухнулися повні дитячі вуста.

— Спробуй.

Голова зникла. Лише чулося легеньке шарудіння. Потім усе затихло. Вляглася тиша. Нарешті в цій тиші визрів Надин голос:

— Ти любиш Колю?

Зою не здивувало це запитання. Проте швидкої відповіді вона на нього не мала. Можна спробувати кинути, мов гральні кубики, в цю тишу будь-які слова й подивитися, що випаде.

— Не знаю. Він хороший хлопець, — подумавши, продовжила: — з ним легко, як із найкращою подругою.