Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Але він нітрохи не збентежений виявом своєї слабкості. Хіба ж учора він не срав поряд зі мною? Стосовно один до одного ми перебуваємо в стані постійної наготи. Але це не нагота атлета, а нагота равлика чи слизняка. Нагота-слабкість — слинява й непристойна. Коли до цього звикаєш, непристойність цілком зникає». І трохи далі — про самотність без можливості усамітнитися: «Людина повсюди відчуває, що її бачать, роздивляються, слухають, утім, без особливої уваги, — повсюди людину мордують у її самотності й перешкоджають тому, щоб самотність стала позитивним джерелом якоїсь користі чи якихось замислів».
Як бачимо, європейцеві (особливо ж інтелігентному) солдатський колективізм дається важко. Це й не дивно, навіть нам, хлопцям, які виросли в країні колгоспів і комунальних квартир, «складно було відмовитися від звички вважати себе людьми» й доводилося проходити через певну «ломку». У цьому, либонь, ми всі схожі. А відрізнялися, очевидно, культурою щоденного побуту. Звісно, і в мирний час, і на війні.
Ремарк — учасник Першої світової. Зверніть увагу: солдатська вбиральня, яку він описує, розташована в прифронтовій зоні, а оскільки фронт постійно зсувається внаслідок наступів та відступів війська, то зрозуміло, що це тимчасова споруда, проте змальовано її як «на совість зведену будівлю під дахом». Наша ж убиральня виглядала так: яма, вкрита сяк-так збитими дошками, довкола якої на кілочки нап’ята навіть не мішковина, а якась порвана брудно-сіра марля. Її роль зводилася лише до того, щоб позначити межі відхідника, оскільки висота цієї загорожі мала такий куций рівень, що навіть у сидячому положенні маківка вивищувалася над верхнім краєм. Відтак за прикладом японців можна було милуватися хмарками в небі, довколишніми краєвидами та всіма пересуваннями, що відбувалися в наметовому містечку. Зважте: це було постійне місце дислокації бригади, на якому вона перебувала понад рік. Хтось сторонній (наприклад, американський шпигун), судячи з вигляду нашого туалету, мав дійти висновку, що радянські війська в Афганістані надовго затримуватися не збираються, інакше мусили б подбати про людські умови перебування для солдатів. До речі, за півроку нас аж двічі водили до лазні… Цікаво, чи знають американські морські піхотинці, що таке воші? І як вони рятуються від холери, жовтухи, дизентерії (що там іще?), які немилосердно косили наш обмежений контингент?
Один мій товариш, якому після Афганістану не сиділося вдома, подався вершити подвиги до Югославії й потрапив там у полону, де перебував понад два роки. Повернувшись в Україну, він настільки бурхливо поринув у мирне життя, що не стямився, як опинився у в’язниці: дали сім років. Відсидівши третину, домігся апеляції, поки справа на повторному розслідувані — він на волі.
Мабуть, це професійне. Письменник усюди бачить і шукає матеріал для творів. Я ніколи не ліз своєму товаришеві в душу і знаю про нього тільки те, що він сам мені про себе розповів. Однак я не втримався від запитання про те, де було гірше: в чужому полоні чи в нашій тюрмі? Він на (довшу) мить задумався і відповів, що в тюрязі. Отримана відповідь мене дещо здивувала, бо я знав, що його в полоні гарячим шоколадом не годували, був навіть такий епізод, коли його тільки-но захопили, то прибили (цвях у долоню) до дерева. «У них є певний рівень, ніби умовний стандарт, нижче від якого людина не може опускатися, хоч би й полонений. Розумієш, їм це в голову не вкладається, — пояснив він мені. — А в нас — повний безпредєл».
Гадаю, ми (східні європейці) й західні європейці — люди однієї цивілізації, але різної культури побуту й культури повсякдення, що й визначає рівень нашого загального буття.
Хай би там як, а наша, описана вище солдатська вбиральня (в інших я не бував), абсолютно не годилася для відпочинку душі. Що ж до тіла, то кожен намагався дати йому полегшу завидна, аби не вляпатися в чуже лайно. (Єдине тішило: ніхто з військовиків не додумався і не вписав до статуту, аби солдатський туалет будували багатоярусним, щоб верхні гадили на голови нижнім.) А вже як кому дуже прикрутило — присідав, де зручніше, розводячи антисанітарію, і, можливо, єдиною незручністю для нього в цю мить була відсутність лопуха, аби дупу підтерти.
Хочеться сплюнути. Я ковтаю слину. Набираю в груди повітря, затримую, а потім різко видихаю.
Якби ж знаття, то хоч раз пішов би до туалету, озброївшись пістолетом, — не довелося б тепер Міку розчаровувати.
Син озирається, ніби я вимовив його ім’я вголос.
— Тату, хочеш, я тебе намалюю?
Я киваю.
— Намалюй. Намалюй мене молодим, красивим і з пістолетом.
Жорж Бернанос написав: «Ми повертаємося до війни, ніби в дім нашої молодості».
Бернанос був учасником Першої світової. Ясна річ, пішов добровольцем — це вже так повелося (принаймні в ті часи): якщо письменник (чи майбутній письменник) потрапляє на війну, то обов’язково з власного бажання. На початку Другої світової він чимало розмірковує на тему війни в своєму щоденнику за 1939–1940 рр., що називається «Зневажені діти». Природі війни й природі людини належить центральне місце в цих нотатках.
«Мир втікає у війну, щоб утекти від неменшого випробовування, що стало для нього нестерпним, утекти від миру, від випробовування миром. За взаємною згодою ніхто ніколи не мав наміру говорити про мир, або ж цей мир мав інше ім’я, його називали передихом. Мир — це великий труд, здійснюваний великим народом, що нав’язується йому від імені великої віри. Аби нині знайти в собі мужність і відважитися на такий труд, щоб піти назустріч величезним небезпекам, необхідно не тільки, щоби народ повірив у свої сили, а й щоб він повірив у значущість тих благ, які мир повинен оберігати. Завжди є немало причин померти, добрих чи поганих, легко померти від бездіяльності, із відчаю, але щоб жити, необхідно багато сталості й любові».
Не знаю, що до цього додати.
Якби я мусив на це щось сказати, то прокоментував би Бернаноса словами іншого француза
