Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

видається простакуватим. На думку спадає Юкіо Місіма. Монтерлан і Місіма багато в чому подібні. В обох спорт пов’язаний із культом чоловічого тіла, за якими проглядає латентний, а місцями відвертий гомосексуалізм, обоє люблять гратися зі смертю, дражнити її, звертаючись до неї в своїх текстах. Тільки Монтерлан послідовні ший. Місіма, який бачив у смерті «істинну мету свого життя», 1945 року уник призову до війська, посилаючись на слабке здоров’я, натомість Монтерлан 1917-го доклав усіх зусиль, аби попри звільнення від військової служби через слабке серце потрапити до війська. Збулася мрія письменника завдяки клопотанням і зв’язкам його бабці. Утім, замість фронту молодого Монтерлана спочатку ненадовго відрядили до Військової школи, а потім до господарчого підрозділу, простіше кажучи, до хліва та конюшні. У «Щоденнику» письменник написав, що, маючи вибір — отримати направлення до штабу чи податися до худоби, — він вибрав друге. Саме там Монтерлан почав писати свою першу книжку «Ранкова зміна», у якій ішлося про військову доблесть, фронтове братство тощо. Паралельно кандидат у герої закидав начальство численними рапортами про переведення на передову. Урешті, на початку 1918-го він утрапив до прифронтової частини, де не прослужив і місяця, як під час навчальних стрільб отримав осколочне поранення в ногу. Після шпиталю, подалі від гріха, Монтерлана відрядили до штабу американських військ у ролі перекладача, де він і завершив свою воєнну кар’єру, проте це не завадило йому створити собі преславну репутацію воїна та заслуженого ветерана війни. Знову ж таки, не без допомоги бабці (мені б отаку бабцю), яка добилася для внука воєнного хреста і знака бойового поранення. Відтак не дивно, що перші твори Анрі де Монтерлана звучать як гімн війні. Війну він зображає вихованкою юначих почуттів, завдяки війні ці почуття досягли найвищих вершин. Прагнення вершин… «Саме це бажання покликало вас відправитися на фронт. Не бажання вбивати, о, ні! Бажання страждати, любити й служити. Ті, хто називають вас „тваринами в касках“, нічого не розуміють. Вони не розуміють, що, тужачи за війною, ви тужите за любов’ю; що тільки там ви могли любити людей. Ветеранам війни чудово відомо, звідкіля з’явилися їм найстрашніші одкровення (за умови, щоправда, що їм відомо, що таке одкровення). Їм відомо, що за них заплачено війною, хоч би що там про це говорилося.

Війна заплатила їм чеснотами, якими вона їх наділила. Служити, страждати, любити — ось у чому її віддяка. І в потойбічній віддяці вже немає жодної потреби». Цитата — з роману «Сон». Так і напрошується: сон рябої кобили. Якби це написав конюх — його б засміяли.

І вір після цього ветеранам війни!

І вір після цього письменникам!

У Намангані, при військовій частині, де я розпочинав службу, була власна свиноферма. Якби мене відправили не до Афганістану, а на цю свиноферму, либонь, мені довелося б дезертирувати.

Самому з себе смішно. Он скільки часу минуло, а розуму так і не додалося.

Озираюся на комп’ютер. Чорний монітор нагадує кватирку, маленьке віконце в глухому мурі (в усі боки — ні кінця йому, ні краю), за яким — непроглядна темінь моєї депресії.

Треба братися за роман… Треба сідати до комп’ютера… Треба працювати…

Пригадується епізод. Ми лежимо, встромивши писки в землю. Якась частина батальйону. З нами комбат — капітан Уразматов. Попереду — невеличка улоговина, пройти якою можна тільки по одному. Прострілюється ця щілина шквальним перехресним вогнем. Комбат дає наказ: уперед! Проте ніхто навіть не ворухнувся, ще тісніше притиснулися до землі. Не пам’ятаю, з матюками все це відбувалося чи без. Нині мені видається, що панувала тиша. Комбат просто звівся й кинувся під кулі. Коротка пауза, після якої комусь стачає духу зробити те саме. Мабуть, хтось із офіцерів. Потім — третій… Четвертий… У голові пульсує думка: требайтивпередтребайтивпередтребайтивперед… Хоча насправді можна не квапитися, позаду ще чоловік п’ятдесят, якщо не більше: якщо я їх пропущу, ніхто мені не дорікне, ніхто мене не гонить, ніхто не відстежує, чи я в перших рядах, чи в останніх. Так, п’ятий… Усе! Я зриваюся на ноги й кидаюся вперед. За комбатом, за тими, в кого більше мужності, хто випередив мене. По мені стріляють, я дивуюся, що ще живий, і хоча мій страх усе ще зі мною, це вже не те, що втискало мене в ґрунт із неймовірною силою, це вже звичайна ноша, як речмішок за плечима, як стрічка від АГСа через плече…

Чому ж зараз я не здатен підвестися й посадовити себе за комп’ютер?

Мотивації… Бракує мотивацій. На війні я не міг дозволити собі виявляти власний страх перед іншими. Це було справою гонору. Або ж дурного розуму, можна й так сказати. Я хотів бути героєм. Тоді я ще не знав, що «справжні герої завжди йдуть в обхід».

Цілковита апатія.

У поєднанні з майже неконтрольованою агресією.

І втома. Неймовірна втома.

Усім буває важко.

Після виходу «Навпроти течії трави» доводилося отримувати відгуки, що це важка книга. Я погоджувався. Я ставився до читача з розумінням. А тепер не жалійтеся мені.

У «Навпроти течії трави» я не все сказав. Усього неможливо сказати.

Однак постскриптум:

То мені неважко було пройти через це, неважко з цим жити, а вам, йоб вашу мать, читати важко!?

«Той, хто в мене стріляв, мабуть, був хорошим чоловіком (нехай пошле йому Аллах довгих років життя), але він не їв сала, а я виріс в Україні. Той, хто в мене стріляв, близький мені і рідний, і я його люблю, хоча він не їсть сала, а я виріс в Україні. Ніколи не дорікну тому, хто в мене стріляв, я навіть вдячний йому, і якби зустрів того чоловіка, то спитав би: що виросло на тому місці, де пролилася моя кров? Але я живу в Україні, а він там, де й стріляв. І лише зрідка я картаю того, хто в мене стріляв, що він таки мусив би бути влучнішим».

Лише зрідка. І не нині.

Колись мій старший син Іван, тепер уже дорослий, а тоді, мабуть, десь між садочком і школою, зайшовши до мене в кімнату (я саме займався на