Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Ганна розповіла про свій сон сусідкам по палаті.
― Значить, хлопчик буде, — мовила котрась із них.
― А кінь якої масті? — поцікавилася інша.
Цього Ганна не зауважила. А виявляється — важлива деталь.
— Не інакше, як Георгій Переможець, — зробила висновок санітарка, статечна літня жінка. — Це тобі благословення Боже.
Ганна вхопилася за ці слова. Її пройняло врочисте піднесення, а водночас і якась незбагненна тривога.
— Таке даремно не привидиться, — продовжувала розмірковувати санітарка. — Це — знак. Дуже поважний знак, — наголосила.
Ганна ловила на собі заздрісні жіночі погляди. Ця заздрість тільки зміцнила її певність у правоті припущень старої санітарки. З цього моменту свої пологи вона сприймала як місію.
— Головне, щоб дитина здорова була, — розважливо мовила найстарша породілля, років за тридцять молодиця, яку декотрі череваті вчорашні школярки кликали тіткою. — Все решта — дурний клопіт.
Але Ганна не признала за її словами правоти. Для неї ще все було головним. Особливо ж усе інше, що зазвичай проминає разом із дівочими мріями під тиском реалій жіночого буття.
— Тепер, якщо буде хлопчик, мусиш його Георгієм назвати, — хихикнула сусідка; таке саме неоперене дівчисько, як і Ганна. ― Все, я сплю. Може, мені Ленін на броньовику присниться, — і знову розсміялася.
Почалися перейми. А за годину Ганна народила хлопчика.
Він прийшов у цей світ, як діти до школи — першого вересня. Георгієм його не нарекли. Це ім’я відпало одразу. Разом із Анатолієм за Ганною впадав його однокурсник Жора — Георгій. Чоловік би не зрозумів, якби вона запропонувала назвати сина ім’ям його колишнього суперника. Хотіла назвати Віктором, що з латини перекладається як переможець. Про це Ганна колись прочитала у відривному календарі. Але свекруха наполягла, щоб записали Колею. Тепер Ганна вже зумисне поцікавилася значенням — задля цього довелося навідатися до районної бібліотеки. Те, що вона там вичитала, потрясло її до глибини душі. «Микола» в перекладі із древньогрецької означає «переможець народів».
«Такий збіг не може бути випадковим», — сказала собі Ганна.
Що ж їй тепер казати та думати?
— То пусте, — заспокоює її баба Мірка вже на вулиці. — Дуже вже ти помислива зробилася. Яке тобі до того діло, шо якійсь старій дурній бабі приснилося? Тая Ксеня вже з розуму вижила. Думає, як на хлібі замість подушки спить, то Господь її у святі запише й живцем на небо забере… Та ти хоч вся паляницями обкладися, а пити тобі смолу в пеклі разом зі своїми любасами. Цибулю їй, бач, Коля потоптав… Та по тій Ксеньці такі коні товклися, шо Бог од сорому мусив очі відвертати. Бог їй, може, і не спом’яне, а я встану на Страшному Суді і скажу, що Ксенька — курва. Так і скажу…
На Ганну накотило нестерпне відчуття втоми, ніби на плечі їй почепили лантух із усім непотрібним реквізитом цього світу. Із зусиллям переставляє важкі ноги, ледве поспіваючи слідом за старою. На щастя, хата діда Кулка недалечко. Ганна зупиняється на розі, прихиляється плечем до стіни.
Баба Мірка стукає зігнутим пальцем у віконну шибу.
— У нього ліжко коло вікна, — каже до Ганни, а потім, підвищивши голос: — Арсеню, ти спиш?
— Сплю, — глухо відгукується дід і заходиться кашлем.
— Як спиш, то, значить, їсти не хочеш, — жартує баба. — Ми тобі хліба принесли.
— Зара вийду.
Гримить засув. Скриплять завіси. На порозі постає біла дідова постать.
— Не встидно тобі, шо до жінок у спідньому вийшов? — заграє баба Мірка.
— Я тепер, що зі споду, що з лиця — однаковий, — відказує дід Кулко.
Ганна віддає хліб. Щось каже. За мить уже не пам’ятає, що саме.
На зворотному шляху вела перед баба Мірка.
— От зараза така! — лається стара, відмахуючись від комарів. — Кляте створінняі Прямо проходу не дають. Мало того, шо кусаються, то ше й дзинчать. На дворі, хоч їх і багацько, але ше сяк-так, а як до хати наб’ються, то хоч ти бери сказися. Тільки спати вкладешся, а вони вже тут, як наслання яке. Ні сну, ні спокою. Пило б уже капосне мовчки кровицю, так воно зі своїм дзиканням прямо у вуха лізе. І все паскудина на лице тобі сісти норовить. То я вже вичікую, коли присмокчеться, шоб забити. Буває, так собі зі злості по морді дам, аж у голові задзвенить…
Ганна безмовно плентається позаду баби, дослухаючись до її теревенів не більше, як до дзижчання комарів.
Баба Мірка звертає до своєї хати. Не озираючись і не притримуючи кроку, запрошує:
— Може, зайдеш — зупою тебе нагодую…
— Та ні, я піду, — відмовляється Ганна. — Не хочеться їсти. Мені б до ліжка добратися. Щось приморилася трохи.
— Ну, як знаєш, — не наполягає баба.
За хвилю від хати, мабуть, із сіней щось гукнула до Ганни. Та не розчула, озирнулася, але за сусідкою вже зачинилися двері. Отже, нічого важливого. Ступає два кроки і враз зауважує, що в її хаті горить світло.
«Коля повернувся!» — осяйнула радістю думка.
Зірвалася бігти, але одразу ж перечепилася й упала. Ще до того, як її тіло зіткнулося з твердю вибитої з-під ніг планети, до неї повернулася здатність адекватно оцінювати реалії довколишнього світу.
«Це ж я не вимкнула…»
Навіть не пробувала звестися, так і зосталася лежати, скорчившись од болю й розпуки.
Баба Мірка казала, що відчуває землю ногами. Ганна ж відчула її всім тілом, ніби її вже закопали.
«Господи!..»
Ганна розплакалася. Гірко й відречено, як колись у дитинстві, коли біль чи образа випалювали душу, і коли
