Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук
Ганна ступає у бік дверей.
— Гані он дитину покалічили, — каже баба Ксенька. ― І так само по закону…
Заскочена зненацька, Ганна завмирає, стоїть, тримаючись за клямку, не годна здобутись на слово. Її вразило те, як баба поставила питання. Раптом у порожній голові оприявнилася, наче її, як цвяха, увігнали в голову ззовні, крамольна думка: «Що ж це за такий блядський закон, що дозволяє їм забрати в матері дитину, покалічити її… І ніхто навіть не вибачиться, не поспівчуває, не допоможе… Все тільки по закону, тільки те, що положено…» Ганна злякалася й міцніше вчепилася за клямку. Це була чужа думка, чужі слова, які прозвучали в її власній голові. Лайка — цьому підтвердження. Ганна ніколи не лихословила. Їй страшно. Знову з’являється відчуття, ніби щось у цьому світі підмінили або підмінили весь світ, або її саму; і немає знаття, чим закінчиться наступна мить, узагалі немає певності, що вона закінчиться, а не обірветься.
Несподівано клямка під її рукою різко й гучно брязкає. Мов постріл. Ганна здригається. Цей звук виводить її зі стану заціпеніння.
— Ти до Гандзі не рівняйся, — каже баба Мірка. — Вона тепер у пошані буде, її син на війні прославився.
«Хоч би не так», — без жодних емоцій думає Ганна.
Перед випискою вона зайшла до завідуючого відділенням. Михайло Іванович, попри солідну комплекцію, жваво вибіг із-за столу й розчепірив руки, ніби збирався її обійняти. Коли не зустріне, то отак радіє, наче близькій родичці. Ганна не переставала дивуватися: у такі начальники чоловік вибився, а людяності не розгубив! Заступник його ― Олександр, забула, як по-батькові, — той суворий, хоч і молодий ще зовсім. А цей — душа-чоловік.
Ганна поставила біля столу два тлумаки — напозичала в людей сала, сметанки, масла, яєчок, своїм двом курочкам життя вкоротила, аби віддячити докторам за те, що сина їй лікували. На всіх, звичайно, гостинців не настарчиш, а головному ― мусово.
― Це зайве, зайве, — каже Михайло Іванович, чи то вибачливо, чи то вдячно торкаючись великою пухкою долонею її плеча.
— Хочу в вас запитати, як нам далі бути.
― Не переживайте, я все напишу, всі рекомендації й таке інше, — заспокоює її заввідділенням; зиркає на годинник. — За півгодинки зможете забрати папери в старшої медсестри.
— Це добре, що буде записано, — дякує Ганна, — а то я ще що забуду.
Вийшла від Михайла Івановича розчулена до сліз.
У коридорі її перестрів докторик. На яких кілька літ від Колі старший. Здається, навіть не військовий. Притримав за рукав.
— У нас немає документів, які підтверджували б, що ваш син отримав поранення, виконуючи інтернаціональній обов’язок, — каже їй. — Для нас це не суттєво, але ж доведеться виробляти групу, а там це має значення… Можуть виникнути проблеми. Краще подбати заздалегідь.
Ганна розгубилася.
«Як це нема?! А де ж вони?! Куди поділися?! Хіба таке може бути?!»
— Що ж тепер робити? — знічено запитує.
— Ви отримували довідку про поранення?
Ганна не певна.
— Здається. Мені давали якийсь папір у Києві, сказали, до военкомату віднести. Може, це…
— Варто було копію зняти.
— Хіба ж я знала. Мені що кажуть, те я й роблю. Якби я знала…
«А чого ж мені Михайло Іванович нічого не сказав», — ледь не урвалося в Ганни з язика.
― Зверніться до воєнкомату за місцем проживання, нехай зроблять запит…
Із сином Ганна цією прикрістю не стала ділитися. Дасть Бог, усе владнається. Поїде в понеділок до військкомату ― там розберуться. Добре, що Коля живий, а папери знайдуться, хай би вони всі згоріли… Зауважує, що зробилася нестриманою й брутальною. Майже, як баба Мірка. Хоча рівнятися їй варто на бабу Ксеньку.
— Мені твій Коля позатамту ніч снився, — каже баба Ксенька.
— І як? Добре снився? — виявляє жвавий інтерес баба Мірка.
Ганна також зацікавлюється. Притягує до себе прочинені двері, прищемивши смужку світла, що прошмигнула в сіни.
— Дивний такий сон: стою я біля криниці, — починає оповідати баба Ксенька, — дивлюсь, твій Коля через город по грядках йде. Я йому: «Чого ж ти взутий по цибульці топчется?». А він спинився, подивився на свої ноги, мовчки зняв черевики й кинув їх у мій бік, а потім каже: «Щоб ви, бабо, здохли».
— Правильно сказав, — не приховує радості баба Мірка.
Її сміх нагадує жаб’ячий скрегіт біля саджалки.
Ганна й собі не втримується від усміху, так кумедно баба Ксенька переповіла.
— І що — все? — запитує баба Мірка.
— Усе, — підтверджує баба Ксенька. — Я аж пробудилася. Так мені якось прикро на душі від тих його слів зробилося… Але «Отче наш…» проказала — попустило…
— Гарний сон, — підсміює баба Мірка.
Ганна послаблює руку, снопик світла знову падає в темряву сіней.
— Значить, це був не Коля, — каже переконано, наче йдеться не про сон, а яву. — Коля такого не сказав би.
— І я так подумала, — погоджується баба Ксенька. — Підмінили, думаю, Колю. Такий був чемний хлопчик…
— Та це ж був тільки сон, — нагадує їм баба Мірка.
Але Ганна однаково відчуває потребу заступитися за сина.
— Коля й уві сні такого не зробив би, — каже затято.
А в самої у голові бринить і вібрує думка: «Мені підмінили сина».
Майже перед самими пологами приснився Ганні сон. На якусь тільки хвилинку задрімала, як у повітряну яму провалилася… А може, просто очі заплющила, і промайнула перед її внутрішнім зором дивовижна картина. Привидівся їй чоловік, який гарцював на коні, у військових обладунках, як ото рицарів старовинних у книжках малюють. У руці затисла довгого списа. Золотий шолом яскраво виблискував, розпливаючись довкола голови сонячним німбом. Вершник швидко рухався в її бік. Хоч
