Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Тебе душман поранив?

Запитав, як дорослий, виважено, без дитячої цікавості.

Не пам’ятаю, що я розповідав Іванові про війну. Про душмана він, певно, від котроїсь із бабусь дізнався.

— Я його вбив би!

— Навіщо? Хай собі живе, — відповів я, не відволікаючись від заняття.

Досі картаю себе за тодішню легковажність. Значно пізніше я по-справжньому оцінив вчинок свого сина. А це був саме вчинок, а не слова.

Нині я відповів би так само, але відреагував би зовсім інакше.

Либонь, із віком я втрачаю холоднокровність і стаю сентиментальним. Зараз я слабкий і шукаю підтримки в своїх синів.

Міка, влігшись животом на долівку й бовтаючи в повітрі зігнутими ногами, старанно малює на аркуші паперу зеленим олівцем кривобокі сонечка. Ці зелені сонечка — єдине, що світить, зігріває і рятує мене в мороці депресії.

Міка легковажний. І запитання в нього легковажні.

— Тату, ти був на війні чи в армії?

— І там, і там довелося, — відповідаю.

— Ти мав пістолета?

— Ні, не мав.

Міка розчарований.

— А дідусь був у армії й мав пістолета…

Я розводжу руками.

Під час перебування в бригаді зброя наша зберігалася в зеленій шафі, що стояла посеред намету, згори шафи містилася така сама зелена скринька з пістолетами (у війську майже геть усе фарбували в зелений колір: психологи запевняють, що зелений колір — заспокійливий. Хотілося б вірити. Уявляєте — приходжу я до психолога весь зелений і кладу йому на стіл зелену гранату…). Цей вид зброї в нас не мав популярності. Не бачив жодного батальйонного офіцера, у якого б на поясі теліпалася кобура з пістолетом. Із пістолетами напоказ ходили всякі комсомольські, профспілкові (які там іще були?) радники-порадники, а якщо військовий із пістолетом — отже, пороху не нюхав. У нас казали, що пістоль годиться лише для того, щоб застрелитись. Однак навіть у цьому на нього не дуже покладалися — старший лейтенант Плашков, «щоб застрелитись», на виходах носив при собі гранату Ф-1. За штатом пістолети належали механікам-водіям, гранатометникам, звісно, офіцерам і, може, ще комусь… Не пригадую, щоб хтось колись брав пістолет для справи, хіба для забавки; наприклад, Сергій Ямшинецький стріляв із них по горобцях… На ту пору в мене ще залишався до зброї той інтерес, який нині виявляє Міка, проте перебуваючи в засиллі різноманітного озброєння, я якимсь дивом уникав усіх зайвих контактів із цим знаряддям, якщо воно мали форму розваги. Можливо, я вважав війну серйозним заняттям і дитячі ігри зі зброєю видавалися мені негідною поведінкою для солдата. Можливо, я був трохи дорослішим або ж намагався таким бути… Не знаю, але якась внутрішня програма регламентувала мої стосунки зі зброєю. Мені цілком вистачало власного автомата. Це спочатку кортіло постріляти, а згодом, настрілявшись, я виявляв не характерну для себе розважливість і стриманість, не приєднуючись ні до пальби з пістолета по горобцях, ні до стрільби зі снайперської гвинтівки (трасерами, щоб видно було, чи влучив) по вікнах віддалених афганських будівель… Здається, згодом (чи то в шпиталі, чи то вже опісля) мені довелося за цим пожалкувати, як і за багато чим іншим, що безповоротно втратив.

Узагалі ж — магія зброї величезна.

«Щоразу мацаю рукою. Від страху в боці коле. Без зброї почуваюся голим. Почуваюся мішенню, відчуваю муку. Хоч би гранату в кишеню чи багнета в руку. Боюся задрімати, жити боюся безборонним. Дайте мені автомата хоча б із одним патроном».

У Наїма закінчується стрічка. Він озирається. Я лежу за кілька кроків позаду нього й трохи ліворуч.

— Ще є?

Кручу головою.

Це остання. Він вистріляв ту, що була в коробці, потім ту, що була на мені, опісля я вертався до своїх і зібрав ще три — останню взяв у болгарина (не пам’ятаю, як його звали, він сержант, рік прослужив у Союзі, через півроку його зроблять «замком» ЗРВ, а зараз він укляк за здоровенною каменюкою й ні кує, ні меле).

— Ходімо вперед, — кажу йому.

— Нє. — Він глибше втягує голову в плечі. — Там стріляють.

Я повертаюся до Наїма.

— Наші де?

— Залягли.

Наїм зі злістю матюкається:

— Усіх вздрючу, суки! Натягну й виверну! Усім дупи порву!

Мені пофіг. Я тільки за себе відповідаю. А Наїм рветься в командири. Будучи єфрейтором, він почепив собі зайву дичку, ставши молодшим сержантом. Командує не лише своїм відділенням, а й усіма підряд. Больсой начальнік. Щоправда, є ще більший командир — Яшка, Наїмів земляк (його узбецьке ім’я на тверезу голову не вимовиш), теж самозванець. Яшка зробив себе старшим сержантом і призначив замкомвзводу гранатометників. Збулася нарешті його заповітна мрія. Колись Яшка мені сказав, що якби йому мою фактуру, то він би тут королем ходив. Утім, його слова були радше компліментом, виявом поваги, оскільки зовні він поступався мені лише зростом. Саме Яшка виступав ініціатором «пошугати» моїх земляків перед дембелем. Взводний Плашков дивився на ці «несанкціоновані просування по службі» крізь пальці (після поранення він узагалі забив на службу й почав активно спиватися).

Якби я захотів, міг би зробити те саме, що Яшка з Наїмом, — навряд чи в моєму взводі хтось узявся б це оспорювати. Але мене така «кар’єра» не приваблювала.

Ґете з якогось приводу мовив: «Що таке непотрібна людина? Це людина, яка не вміє ні командувати, ні підкорятися».

Це не про мене. Залежно від обставин, я вмів і те, й інше (що аж ніяк не надає мені статусу потрібної людини). Одначе в обох випадках я обходився без нашивок на погонах. Взагалі-то, погонів у нас не було, їх спорювали, щойно прибували із Союзу. Ліпити лички на рамена — це свіжа мода. За «дідів» не було жодних розпізнавальних знаків. Наше військо нагадувало радше партизанський табір, аніж