Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Коляна давайте! — командує Сірий.

Що ж це за таємничий Колян, задля якого всі так стараються? І цей тутешній командир Сірий, якого всі слухаються, їй також небезінтересний…

— Штани! Витрясіть його зі штанів! — кричить Сірий. — Кладіть на неї.

На Зою наче лантух упав, стало важко дихати.

«Ось і все!» — не майнула, як попередні, а застрягла в Зоїній голові думка.

Який сенс вона вкладала у ці слова — сама не знала. Те, що вона в цю мить переживала, можна було назвати відчуженням від власного тіла. Дівчина вже змирилася з тим, що із дим тілом зараз має відбутися. Зосталося тільки пережити страх очікування.

— Давай, Колян, віддери її по повній програмі!

Колян вовтузився на ній, слинив їй шию. П’яно щось бурмотів.

Зоя відвернула голову й замружила очі.

І враз ізнову здійнявся крик, лайка. Зчинилася бійка. Лише тепер Зоя по-справжньому злякалася. Билися хлопці так, ніби хотіли один одного повбивати. Без відчуття жаху на це неможливо було дивитися. Били один одного милицями по голові. Верещали якісь дівчата, котрі чи то розбороняли, чи то також брали участь у бійці. Коляна скинули із Зої копняком під ребра. Хтось нагнувся над нею, щоб допомогти звестися, але його збили з ніг. Інший об неї перечепився. Зоя відповзла під кущ. Там вона наткнулася на Коляна. Він тримав біля лиця руку й шморгав носом.

— Носа суки розквасили, — мовив. — А тебе не вдарили?

Зоя хотіла відповісти, але не змогла видавити з горла слова.

Несподівано звідкілясь виникла Надя. Впала поряд на коліна, обома руками потягнулася до неї, почала обмацувати.

— Як ти? Що вони з тобою зробили?

— Нічого, — таки видушила з себе Зоя. — Все нормально.

— Добре, що ми встигли. — Надя обійняла Зою. — Це я їх покликала. Я так за тебе злякалася!

— Не переживай, — подав голос Колян. — Я нікому не дозволив би її образити.

«Ну, ніхрена собі захисничок знайшовся! — подумала Зоя. — З такими захисниками вже ніяких кривдників не треба».

Надя одразу ж пройнялася до Коляна вдячністю і співчуттям.

— Вас травмували? У вас на лиці — кров.

— Дурниці, — недбало відповів Колян. — Хтось об мою голову ногою зачепився. Повідривати б йому ті ноги.

Мабуть, це був жарт.

«Голову б тобі відірвати», — у тон йому подумала Зоя й одразу ж розкаялася.

Тільки зараз вона зауважила, що Колян без ніг. Одна була ампутована вище коліна, а друга — трохи нижче.

Бійка припинилася, але крик не вщухав, матюки сипалися так само рясно.

— Ви що — зовсім довбанулися?! Та за це, бля, каструвати треба!

— Та ніхрена з нею не сталося. Ну полежала трохи голою сракою на землі…

— Вам блядей мало, що ви на перших стрічних дівчат кидаєтеся?!

— Ми ж для Коляна старалися. Ця діваха сподобалася йому. Кілька днів тільки про неї й триндить.

— А як Колян, то — що?!

— Так у нього ж не стоїть. Хай би потерся трохи об її мочалку…

Колян шарпнувся, ніби збирався встати на ноги.

— Що?! У мене не стоїть?! — закричав оскаженіло. — Та я вас усіх можу відтрахати!

Зоя занепокоїлася, що його зараз знову хтось копне в голову, але у відповідь почувся лише гучний регіт.

Розпочалися веселощі. Звідкілясь узялася пляшка, пішла по руках. Коляна закинули на візок. Зої допомогли звестися. Якийсь джентльмен обтрусив на ній сукенку, а інший (уже й не знати, чи то з тих, хто визволяв її, чи то з тих, хто полонив) подав їй трусики:

— Тримай. Не губи більше.

Зоя відчула, що ніяковіє. Не знала, що робити з трусами. Не стане ж вона їх натягувати привселюдно. І відійти якось незручно. Затиснула трусики в кулак.

Колян, щоб привернути до себе увагу, торкнув її:

— Не вір їм, вони брешуть. У мене стоїть, як із гранатомета. — Потім, змінивши категоричний тон на пояснювальний, продовжив: — Просто я сьогодні трохи забагато випив. Ти на мене не ображаєшся?

Здається, він просив вибачення не за те, що намагався силоміць оволодіти нею, а за те, що йому це не вдалося.

Зоя покрутила головою.

— Ти будеш зі мною дружити?

Зоя кивнула.

Колян узяв її за руку. Долоня в нього була вогка й липка. Мабуть, від крові.

— Ти тремтиш, — зауважила Надя. — Тобі недобре?

— Це нервове, — мовила котрась із присутніх дівчат. — Дайте їй вина потягнути.

Зої тицьнули в руку пляшку.

— На, ковтни.

— Я не хочу.

— Бери, бери, випий, — припрохували дівчата. — Це зніме стрес.

Зоя вирішила пригубити, але, зробивши маленький ковточок, відчула, як сухо у неї в роті та горлі; щоб вгамувати раптову спрагу, напилася вина, як води. Може, навіть трохи не розрахувала, їй ще ніколи не доводилося пити вино прямо з горла. Дівчині здалося, що Надя дивиться на неї з жахом. Мабуть, вирішивши, що вона тепер на черзі, дівчинка попередила:

— Я спиртного не п’ю. — І навіть вмотивувала: — Від алкоголю в мене алергія.

— А тобі, курчатко, ніхто й не пропонує, — заспокоїв її хлопець, який стояв поруч.

Надя ображено відвернулася.

Зої справді полегшало. Головне, що відбулося це майже одразу, як тільки вона розлучилася з пляшкою. Колян також причастився, тільки це була інша пляшка і, здається, з горілкою. Його зараз же розвезло. Щоправда, відбилося це тільки на його мовленні.

— Ти тепер моя дівчина, —