Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Ну ось бачиш, якщо не я, то ти, а якщо не ти, то ще якась дурепа знайдеться… Не пропаде наш Коля. Зоя забрала руку, потягнулася до Ларисиної сумочки, що висіла на бильці, дістала з неї носовичка й знову просунула руку між прутами до Наді. — Візьми ось, носа висякай.

— Він же не винен, що його так покалічило. Він герой, — мовила Надя й голосно вишмаркалася. — Він же не жалів себе…

— Так, герой. Не винен, не жалів, — погодилася Зоя. — Але ти подивися, скільки їх — героїв і калік, — за всіх заміж не вийдеш. Навіть не даси всім. Ти бачила дівчат, які там постійно ошиваються? Так оці дівчата їх і люблять, і жаліють, і, себе не шкодуючи, дають кожному, в кого тільки на них устане, а що з цього виходить?.. Блядство одне й більше нічого.

Про «афганців» Зоя й раніше чула, але безпосередньо спілкуватися не доводилося. Двічі, щоправда, мала нагоду познайомитися, але це були офіційні зустрічі. Уперше, здається, в сьомому, завуч привела до класу хлопця й відрекомендувала його як воїна-інтернаціоналіста, назвавши, як оце щойно Надя, героєм. На грудях у хлопця справді виблискували якісь нагороди, але мав вигляд він зовсім не геройський. Скидався радше на дуже переляканого. Жував слова, ковтав їх, ні на кого не дивився… Коротше, Зої він не сподобався. А якось іще водили на зустріч із «афганцями» (їх було кілька) до будинку піонерів, але це збіговисько геть скидалося на комсомольські збори й нічим Зої не запам’яталося. І лише тут, в Урині, вона заприязнилася з «афганцями» так щільно, що аж голова обертом пішла.

Містечко їй не сподобалося. Вона приїхала на курорт і чекала від Урина якихось (сама не знала яких) розкошів та див. А тут, мало того, що районний центр у найгіршому виконанні, то ще й, хоч куди поткнися: чи на ринок, чи до парку, — каліки на кожному кроці. Зоя уявити собі не могла, що буває стільки людей на інвалідних візках. Вона пережила справжній шок. Мало істерику не влаштувала.

— Я їду додому. Не хочу залишатися в цьому депресивному місті, ― серйозно заявила Ларисі. — Десь я мала такий курорт. Я хочу на море дивитися, а не на цих нещасних калік. А де те море, куди його засунули?! А каліки — ось вони! Мене нудить від них!..

— За два дні звикнеш, — заспокоїла її Катря, їхня сусідка по квартируванню.

Зоя не вірила. Була твердо переконана, що до такого неможливо звикнути.

— Це ж не виродки якісь, — продовжувала Катря. — Такі самі люди, як і ми… Тільки їм трохи не пощастило. Мені спочатку теж неспокійно було, так ніби совість мучила, ніби я чимось завинила перед ними. І ще, мабуть, страх… Що і я можу опинитися серед них. — А потім підсумувала: — На світі багато речей, яких не хотілося би бачити і знати. — І постскриптум добавила: — Спинальники це що — хай-но й на «афганців» подивишся!

— А «афганці» тут що роблять? — поцікавилася Зоя.

― Так само — лікуються. Тут — військовий санаторій. Для них над озером цілий корпус збудували.

Увечері вони пішли на танці, до танцмайданчика в санаторно-парковій зоні, відгороджена від міста. У металевій клітці під шлягери трилітньої давності активно викидала колінця курортна публіка.

— Та тут одні пенсіонери! — здивувалася Зоя.

— Це люди в розквіті своїх сил. Основний контингент — між тридцятьма й сорока. — Ображено підібгала тонку нижню губу, густо наквацяну темно-коричневою помадою, Клава — ще одна їхня сусідка по квартирі. — А таким свистухам, як ти, на курорті нічого робити. — Вона натренованим рухом поправила руде пасмо на скроні і, гордо несучи голову, віддалилася.

— Шкапа стара, — кинула їй у спину Зоя.

Лариса штурхнула її ліктем.

— Припини.

— А чого вона?!

— А ти чого?!

— А що я такого сказала? Хіба неправда? Одні старпери. Уявляєш, якби наш батько приперся на танці?.. Ти подивися, що вони виробляють! Дурдом і канікули!

— Дівчинці, в якої тільки прорізалися місячні, важко зрозуміти жінку в пору її клімаксу, — жартома поторсала її Лариса. — Але в тебе ще все попереду.

— Хочеш сказати, що я колись, як оця Клавка, посеред несусвітньої спеки напну на голову перуку, наче шапку-вушанку, аж мені мізки поплавляться?..

Лариса з Надею розсміялися.

Це вона, Зоя, в свої шістнадцять перебуває в розквіті сил. А всі ці сракаті тітки й лисі череваті дядьки, які викаблучуються під молодіжні ритми, — лише потворні примари минулого. Навіть двадцятип’ятилітня Лариса видавалася їй старою.

Більшість люду товклася в сутінках довкола загорожі, споглядаючи на цей безкоштовний цирк. Одні прибували, інші відходили. Безперестанку шастали інваліди на візках. Також як правило, парами, що Зою дуже здивувало.

У якийсь момент дівчина несподівано відчула ніби поштовх; хоча й легкий, але подразливий і навіть тривожний рух чи звихрення. Спочатку це пронеслося тільки в повітрі. І Зоя вловила його шкірою обличчя й оголених рук… Одразу ж по землі мов брижі прокотилися, дрож передалася підошвам і пробігла тілом… Усі довкола заворушилися й повернули голови в одному напрямку. Зоя також подивилася в той бік. Спершу, вгледівши кількох хлопців на милицях, які ломилися у вузький прохід, не збагнула, чого народ так захвилювався. Хлопці просочилися на майданчик, але до хвіртки в загорожі підтягнулися інші, а за ними звідкілясь із-за кущів, із-під тіней дерев, із темряви продовжували й продовжували прибувати нові: здавалося, що їм немає ліку й не буде кінця цьому потоку скалічених (найперше впадали в око порожні холоші та порожні рукави) молодих тіл. Майже всі були на милицях або з палицями, кілька — на інвалідних візках. Одягнуті в спортивні костюми, декотрі в казенні лікарняні піжами. Поводилися так, наче тут були тільки вони й нікого, крім них. Їхні танці нагадували танці первісних людей, які, повернувшись із полювання, стрибають, розмахуючи списами. Тільки замість списів у хід ішли милиці. Зоя збагнула, що це і є обіцяні Катрею «афганці».

— Господи!.. — видихнула Лариса.

Зої видалося,