Книга забуття - Василь Дмитрович Слапчук

— Ти вийдеш за нього заміж?

— Ти що ненормальна?! Любов і заміж — це різні речі. Але в будь-якому разі, заміж я поки що ні за кого не збираюся.

— Думаєш, знайдеш кращого — такого, щоб тебе на руках носив?

У словах дівчинки Зоя почула докір. І їй це не сподобалося.

— Принаймні мені самій не доведеться носити його на руках, — відповіла, стримуючи роздратування.

Надя не озивалася. І коли вже Зоя вирішила, що розмову завершено, дівчинка з викликом мовила:

— А я вийшла би.

— То виходь. Хто тобі заважає? — Таки розсердилася Зоя.

— Але ж він твій хлопець, а не мій.

Тепер уже Зоя взяла паузу. Їй не хотілося ні підтверджувати, ні заперечувати мовленого Надею. Ця дівчинка ще надто мала, щоб дослухатися до неї. Навіть якщо її вустами говорить голос власної совісті.

«Херня яка!» — подумала майже з ненавистю.

Ледве стрималася, щоб не схопитися з ліжка. Брязнути б зараз чим об підлогу або дверима грюкнути… Навіть від самої цієї думки Зої трохи попустило. Повернулася на бік, потім на живіт. Наді не видно — відгородилася подушкою. Прислухалася: начебто мала схлипнула. Чи, може, тільки здалося.

— Ти що, плачеш? — запитала.

Надя не відповідала.

Зоя просунула руку між прутами бильця й погладила дівчинку по голові.

— Я не зможу все життя прожити перевернутою донизу головою… Розумієш? Я не з тих, що за чоловіками в Сибір їдуть. Не декабристка. Розумієш? Життя кого хочеш може поставити раком, але добровільно ставати я не збираюся…

Зоя замовкла. Продовжувала гладити Надю по голові.

— Перестань. Ти ж мені як сестра. Пам’ятаєш, як ми познайомилися?

Зоя навпочіпки чаклувала біля дверей, намагаючись намастити нижню завісу ковбасою.

— Краще було би салом, — пролунало над головою.

Зоя звела очі. Поряд стояла дівчинка. Поскубувала кінчик перекинутої на груди коси. Мала такий вигляд, який мають дівчатка початкових класів. Худенькі ручки, ніжки й шийка. Коли Зоя випросталася, то виявилось, що вони однакового зросту. Але зріст не додавав дівчинці поважності, навпаки — підкреслював її дитячість. Великі й ніби чимось здивовані темні очі. Риси обличчя миловидні, тільки загальна округлість ліній місцями була позначена якимись ледь уловимими зламами й загостреннями, що робили дитяче лице підкреслено строгим чи, може, замкненим. Певно, відмінниця, не дуже приязно подумала Зоя. Вчора вони вже перетиналися, одначе Зоя не надала цьому дитячому садочку уваги.

— У цій ковбасі повно сала, — буркнула у відповідь; штовхнула двері, перевіряючи результат своїх трудів. — Все одно риплять, зараза.

Дівчинка відкинула косу за спину.

— Ти моя сестра? — запитала.

— Ще чого! — Через ці кляті двері Зоя втратила залишки люб’язності.

— Анфіса Юхимівна сказала, що ми родичі.

— Яка ще Анфіса Юхимівна? А-а, господиня, ця стара скнара… До речі, вона просила мене приглянути за тобою. Ну, там, щоб ти зуби зранку чистила, цукерками не обсідалася не забувала на ніч пісяти… Тому називай мене, Надю, тьотею Зоєю. Або Зоєю Семенівною.

Надя уважно подивилася на Зою своїми великими строгими очима.

— Жартуєш?

«Із гумором у малої не вельми, — подумала Зоя. — Як із-за рогу мішком прибита».

— Ти завжди така зануда? — запитала натомість.

Запала мовчанка. Зоя подумала, що дівчина образилася.

Але та не забралася геть, а взялася допомагати Зої, котра зайнялася верхньою завісою, підважувати двері. І тільки завершивши справу, продовжила розмову вже з іншого місця:

— Ти тут із ким? Вона твоя сестра?

— Хто? Лора? — перепитала Зоя. — Братова жінка.

— Ви з нею подібні.

— Ну ти даєш! Подібні, як курка із жар-птицею. Брехло мале. — Настрій у Зої поліпшився. — Ходімо, чаю вип’ємо.

— Ти надто самокритична, — зауважила Надя. — У тебе явно занижена самооцінка.

«Точно — відмінниця, — подумала Зоя. — Хоча, здається, непогана дівчинка».

Перемістилися під навіс. Тут стояли газова плита й два столи: один укопаний у землю, а другий переносний — кульгав на одну ніжку. Це була загальна кухня для квартирантів. Баняками забезпечувала господиня, а за окрему плату могла й покуховарити. Дівчата сиділи одна навпроти одної.

— Лора лікуватися приїхала, завагітніти ніяк не може. А мене за компанію відправили, — сьорбаючи чай у прикуску з цукеркою, розповідала Зоя. — Вітька наполіг — боїться, щоб Лора тут не загуляла. Каже, наглядай, щоб не блядувала. І тиче мені два червінці. Уявляєш?! Думає, я за двадцятку буду Лорку закладати. Та за такі гроші я ще свічку потримаю. Нічо, дасть тут одному-другому — та й завагітніє. Думаю, вона здорова, як коняка. Це Вітька в нас з одним яйцем.

— Вітька — твій брат? Ти так про свого рідного брата?! — здивувалася Надя.

— То й що, що брат?

— А тобі за нього не образливо?

— Я ж тобі кажу, що він поц. А Лора класна.

Несподівано Надя розсміялася, смішок випурхнув із її вуст, мов бешкет-горобчик. Зоя насупилася, готова образитися. Але її нову подружку розсмішило щось, що було в неї за спиною. Дівчина озирнулася.

— Ну, капець! — вихопилося в неї.

Біля дверей врем’янки зібралося близько десятка котів (у хазяйки їх було четверо чи п’ятеро, а ще, мабуть, сусідські). Вони, штовхаючись мордами, обнюхували й облизували нижню завісу, а котрі спритніші — спиналися й стрибали на двері, щоб дістатися до верхньої.

— Капець! — повторила Зоя.

Дівчина усміхнулася, пригадавши історію з котами.

— Надюн, припини. Ти ж не істеричка якась. — Граючись пальцем почухала подругу за вухом, наче кішечку. — А якщо ти так любиш розводити сирість у постелі, то я зараз піду візьму відро води й вихлюпну тобі на ліжко.

Надя, яка досі лежала причаївшись, ніби мишка, заворушилася й шморгнула носом. Озвалася тремтячим голосом: