Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

тебе, як безтямно закоханий. А з тебе вже тече піт, аж яйця холонуть. Ти чуєш, як довкола тебе свистять кулі, у кабіні пробоїна, твій кулеметник захлинувся власною кров’ю, відмовила ручка керування. Ти не знаєш, що робити. Ніхто не вчить тебе, як вийти з безнадійної ситуації, бо ніхто звідти не вибирався живим. Твій єдиний бог — Парашут. Хочеш вір, хочеш ні, але я ніколи собі не казав, що вже край. Двічі мені вдавалося сісти, один раз я розбився. Сім разів я був поранений. Ніколи не втрачав віри у свою щасливу зірку. Двічі або тричі я був на волосинку від смерті. Спершу в нас не було кулемета у хвостовій частині. А потім, коли Іллюшин[118] установив його під видовженим ліхтарем, стало ще гірше. «Горбатий» став нестійкий, мов безногий каліка на самокаті. З віддачею гармат 37 мм на точність стріляння годі було покладатися. «Батько народів» розлютувався не на жарт. Вони знали, що це означає. Вони гарували дні і ночі. Ми пересіли на двомісні моделі з новими моторами та броньованим корпусом. Під кінець 42-го нарешті стали постачати правильні «ілюші», з гарматами калібром 20 мм, от з ними ми піддали жару. Наші бомби розчищали територію радіусом у тисячу квадратних метрів. Ми штабелями вкладали їхні танки та їхні «штуки»[119]. Війна відштовхнулась від Уралу й понеслася у зворотному напрямку.

— Ти справді був знайомий зі Сталіним?

— Мене представили після танкової битви під Прохорівкою. Коли мій літак збили, мені поранило плече. Він подякував за мою сміливість, нагородив новоствореним орденом Кутузова й оголосив мене героєм. На решту він наводив страх. А я його не боявся. Він це відчув, і йому сподобалось. Я розмовляв з ним, як з другом, як будь з ким іншим. Він сказав: «Леоніде Михайловичу, здається, ніхто не знає стільки анекдотів, як ти». Розуму не доберу, звідкіля він дізнався. Він попросив розповісти кілька. І я взявся до оповідок — я й так щовечора розважав ними товаришів. Він реготав на все горло. Що рідко траплялося. Його штаб так само сміявся. Ми чимало випили за перемогу. Ми були щасливі. Ми знали, що незабаром виграємо війну. Він поцікавився, чи не знаю я, бува, анекдотів про нього. Сміх умить притих. Що я міг відповісти? Мій генерал аж тремтів. Якби я сказав «так», ризикував бути розстріляним на місці чи відісланим чортзна-куди. Якби відповів «ні» — він би мені не повірив. Я без розбору відповів, що один знаю. Він попросив розповісти. Отак ми й потоваришували.

— Що то була за історія?.. Ні, Леоніде, тільки не кажи, що про сонце, яке рухається зі Сходу на Захід.

— Саме так! Йому сподобалось, він неодноразово просив повторити її. Щоразу вона викликала той самий ефект. На генеральський штаб вона наводила жах. А він сміявся до сліз. Розповідав її зі мною, підхоплював, додавав деталі. І захлинався сміхом. Якось один генерал сказав, що шокований таким зухвальством і йому не смішно. Він відповів, що герої мають право на маленькі привілеї та немає правил без винятку. Казали, що він безмежно терпливий і лукавий, мов лис. Одного дня він поцікавився, хто розповів мені цей анекдот. Я відповів, що друг-лейтенант, який загинув у бою. Я помітив, що він мені не повірив. Він не розізлився. Завдяки йому мене підвищили до полковника й нагородили «Золотою Зіркою» Героя Радянського Союзу. Не по блату — за повітряний бій, де я збив трьох «Мессершміттів-109» та один «Юнкерс-87» — трикляту «штуку» я протаранив. Досить поширений спосіб серед радянських пілотів. Таких, як я, були сотні. Ми боролися за нашу землю і не боялися смерті. Японські камікадзе нічого нового так і не придумали. Тоді мій парашут розкрився. «Золота Зірка» — найвища відзнака російської армії. Мені випала надзвичайна честь отримати її двічі. Вдруге — за битву за Берлін, але нею я не пишаюсь.

Тато ніколи не розповідав про війну. Сорок місяців концтабору. Можна вмерти від нудьги. Розповіді Леоніда Кривошеїна скидалися на пригодницьке кіно. Наче стрибок у минуле, на двадцять років назад. Отримав свідоцтво пілота Пермського авіаційного технікуму, а далі дістав призначення молодшим лейтенантом гвардійського винищувального авіаційного полку. На його рахунку 278 вильотів, 91 підтверджена повітряна перемога, з яких 65 індивідуальних та 26 у групі; 96 танків, 151 зенітна установка та 17 локомотивів, знищених на землі; 25 орденів та військових звань. Таким швидким просуванням по службі він завдячував своїй відвазі та кривавій борні радянських військ: під кінець війни з усього випуску живий лишився тільки він.

Попервах мені важко вірилось. Попри втомлений погляд та кола під очима, він заледве здавався старшим за Франка. Бліда шкіра, світлі скуйовджені пасма, гладенько поголений, він більше скидався на моложавого англійського аристократа, аніж на російського пілота. Я не дав би йому й тридцяти, хоча насправді він доганяв свої п’ятдесят. Ігор глибоко поважав Леоніда та запевнив мене в достовірності його слів. За найменшої згадки чи то битви на Курській дузі, де він устиг знищити два ворожих літаки, перед тим як його самого збив штурмовик «Хеншель-129», чи то Польської кампанії, усі на нього накидалися. Особливо Володимир Горенко:

— Припини в’їдатися нам у печінки, Леоніде. Ти переміг. Маєш цілий мішок медалей. Сталін тебе обійняв і нагородив. Іллюшин назвав кращим пілотом планети, а Туполєв любив, як рідного сина. Твоїм іменем назвали вулиці та школи. Ти був Герой Радянського Союзу. Браво, товаришу. Тільки сьогодні твій зад катається в паризькому таксі. Припини нас діймати цією окаянною війною. Ми навіть чути про це не хочемо!

Леонід спокійно зносив грубі образи й одразу ж брався за своє:

— Якщо я про це не говоритиму, Володимире, не розповім, що нам довелося пережити, хто ж про це дізнається?

Час від часу він різко принюхувався, наче відчув неприємний запах, і допитував партнерів, чи, бува, вони теж щось унюхали. Діставав із кишені флакончик матового скла, капав п’ять крапель на хустинку та прикладав до носа. Запитати в нього я не наважився, тому поцікавився в Ігоря.

— Нічого страшного. Невелика проблема з носом. То ліки.

І зимою і літом він носив незмінну чорну кашемірову водолазку, вже розтягнуту, і потертий плащ «Барберрі», придбаний у Лондоні за часів достатку. На правій руці хизувався «Ліп Презідент», годинник зі збільшуваним склом та золотим корпусом, який упродовж десяти років не відстав ані на секунду. То був його найбільший скарб. Щодня Леонід брав із собою два сандвічі з подвійною порцією шинки та грюєру, які