Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Тримай, нарешті він тобі відповів.

Люба Сесіль,

пробач за таку затримку, визнаю: халатно поставився до своїх епістолярних обов'язків. Мав кепський настрій. Мене втішила твоя відданість роботі над першою частиною, проте я не впевнений, чи ти вибрала правильну стежину, щоб висвітлити цього стариганя. Ти робиш йому послугу, приписуючи його першим крокам усі ці джерела впливу. Уважніше з ними: комунізм не є ані варіацією, ані еволюцією сюрреалізму, як ти припустила. Я б скористався з того, що крокодил іще живий, щоб поставити про нього кілька таких запитань, що висвітлять його менш доброзичливим. З нетерпінням чекаю на продовження.

Опитування серед моїх друзяк у белоті й жокарі та решти, з ким я це обговорював, обернулося катастрофою. Чхали вони на політику. Демократія — остання казкова вигадка капіталізму, інструмент збереження сталого порядку. Експлуатовані не апатичні й не тупі, просто вони запроданці. Їм кидають крихти, а вони допадаються до них, мов зголоднілі пацюки. Вони свято довіряють політиці де Ґолля. Особливо після чуток про переведення нашого полку до метрополії. Ось чого їм треба: скористатися цим. Революція? Навіть чути не хочуть. Сьогоднішні пролетарі марять скороваркою, телевізором і машиною з трейлером. І як з такими телепнями зачинати революцію? У мені вмерло бажання бодай щось писати. Моя видатна книжка про всесвітнє щастя розвіялась над гірськими плато Константіни [123] . Сенжустизм виявився ще тою дурістю. Навіть сам Сен-Жуст не наважився вивести теорію. Навіщо намагатися довести свою правоту, коли реальне життя зводиться до одного: вижити чи вмерти? Тільки тут розумієш, що гуманізм — нісенітниця. Повага до оточення до добра не доведе. Усіх час передавити. Питання життя і смерті. Закон еволюції. Я змарнував три зошити по сто двадцять сторінок, щоб відкрити їм очі на потребу з чистим сумлінням винищити усіх ідіотів та свободоненависників, не дати їм усе занапастити. Записав цілу купу дурниць про революцію, безглуздя демократії й безчестя виборчого права, і все це задля стада телепнів, що нас оточують. Учора ввечері, повернувшись із патрулювання, я все знищив. Сенжустизм був чудовою мрією, що навіки зникла в безжальному полум'ї багаття.

Вчора я став таким же шматком лайна, як мої дружки. Я вбив незнайомця. Я тримав його на оптичному прицілі, у мене був вибір. Стріляти чи ні. Він нічого не підозрював. Я запитував себе, про що він думає, яких переконань дотримується, багатий він чи бідний, може, має батьків, дружину, дітей. Відповідей я не мав. На його біду, він був фелах, я вистрілив. Відстань близько кілометра — йому рознесло голову. Ми вбили вісьмох, хоча це нічого не міняє.

Щодо тебе, Мішелю, мені було б цікаво зустрітися з твоїми приятелями-революціонерами. Не знав, що такі ще існують. Зроби мені послугу. Поки вони ще не забули, поцікався найкращим рецептом коктейлю Молотова. Таке зайвим не буває. Буду радий зіграти з ними кілька партій. Бери уроки, дурнику, бо я був чемпіоном, хоча й давненько не грав. От у чому я відточив навички, так це в кікері. У нас стоїть один в офіцерській їдальні, коротше, я забив гол лейтенанту-легіонеру, а він, до слова, чемпіон. Ми виграли турнір у десантників із Константіни. Без коментарів. Маєш якісь новини про свого безголового брата? Він кудись звітрився…

Я віддав листа Сесіль. Ми сиділи мовчки. Вона вагалась. Я чекав, що вона зажадає пояснень. Вона не схотіла порушувати це питання. Підвелася й поволі побігла. А я слідом. Як завше. Ухиляння через спорт — банальна форма некомунікабельності.

Увечері зателефонував тато. Мама підняла слухавку. Якусь мить я вагався. Я підбіг. Узяв рурку.

— Нехай у жодному разі не говорить, щоб нічого не казав! — вигукнув я. — Нас прослуховують!

— Що?

— Йому не можна нічого розповідати по телефону. Нас прослуховує поліція!

— Алло? Алло? — кричав батько у телефоні.

— Полю, тут Мішель каже, що тобі не можна нічого розповідати.

— Чому?

— Не варто йому казати, мамо.

— Якщо я йому не скажу, він не знатиме. І…

— Алло? Алло? Ви мене чуєте?

— Полю, є якісь новини?

— Це катастрофа. Франка звинувачують у вбивстві офіцера. Тому він і дезертирував.

— Про що ти взагалі?

— Він убив капітана десантників. Я найняв кращого адвоката Алжиру. Він зник два місяці тому.

Мама повалилася на стілець.

— Неймовірно! Ти… ти впевнений у своїх словах?

— Адвокат припускає, що він міг перейти на бік ФНВ. Саме тому його досі не знайшли.

— Це неможливо!

— Правду кажучи, ми не маємо доступу до справи. Нам удалося дістати свідчення через…

Я вихопив телефон з маминих рук.

— Тату, це Мішель. Як ти там?

— Не хвилюйся, малий.

— Коли ти повернешся?

— Не знаю. Треба знайти його раніше за військову поліцію. Здається, з дезертирами тут…

— Там небезпечно? Напади?

— Часом чутно вибухи. Але невідомо звідки. Я зупинився в готелі «Алетті», у центрі міста, тут зовсім Париж. Вечорами люди гуляють, навіть сім’ями, їдять морозиво. Я багато з ким розмовляв. Вони переконані, що залишаться тут. Люди нічого не розуміють. Тут немає відчуття, що ти в країні, де триває війна.

— Обережніше, тату.

Я передав телефон мамі.

— Слухай, не знаю, у чому річ, але ти не можеш там довго залишатися. Ми йому не зарадимо. Тут море замовлень. Ось де ти справді потрібен.