Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Мені шкода, Леоніде Михайловичу, проте запах повернеться. Невідомо, як лікувати твою недугу. Припускаю психоаналіз, однак не в наших краях. Коли сморід повернеться, понюхай це.

Він вийняв із кишені маленький брунатний флакончик і простягнув Леонідові.

— Це ефірна евкаліптова олія. Використовуй її, як знову огорне запах. Двічі на день питимеш евкаліптовий чай. Знаю, неприємно. Альтернативи немає. Вранці й увечері робитимеш евкаліптові інгаляції. Найважчим тут буде його дістати.

— Чому ти від самого початку її не виписав?

— В університеті не визнають такого лікування. Мені її порадила одна літня жіночка, що продавала цілющі трави. Довелося добряче погарувати, щоб її знайти.

Ровін дав йому таблетку від головного болю, не сказавши, що то снодійне.

— Спасибі тобі, Дмитре Володимировичу. Оце вперше я щасливий програти партію.

Тієї ночі Леонід спав як дитя.

6

Кілька секунд ми отак і простояли. Обійнялись. Він міцно притис мене до себе і не відпускав. Він нього дивно пахло: сумішшю тютюну та землі.

— Радий тебе бачити.

— Я теж. Я все думав, де ти. Як ти взагалі?

За шістнадцять місяців його волосся відросло та закучерявилось. Багатоденна щетина додавала суворості. Він схуд. Пом’ята запилена куртка здавалася завеликою.

— Як давно ти повернувся?

Він прислухався та нашорошився. Приклав пальця до губ і затягнув мене до ніші під сходами. Хтось спускався. Він притис мене рукою до дверей підвалу. Шурхання кроків стихло. Ми відчули металевий звук ключа в замку. Літня жінка із ціпком забрала пошту зі своєї скриньки. Вона пішла коридором і вийшла на вулицю. Світло згасло. Я хотів увімкнути назад. Він схопив мою руку і не дав цього зробити.

— Тихо, — прошепотів він. — Підемо туди. Дім має вихід на вулицю Лапласа.

Ми пішли напівтемрявою на промінчик світла з других дверей.

— Вийдеш як ніде нічого, подивишся, чи не тиняються там лягаві чи якісь підозрілі типи в цивільному. Станеш біля вітрини пекарні, глянеш в обидва боки. Маєш із собою якісь гроші?

Понишпоривши в кишенях, я дістав дрібняки.

— Два п’ятдесят. Негусто. Підеш вулицею Лапласа. Зупинишся трохи далі. Підемо в «Буа-Шарбон»[127].

Вулиця була безлюдною. Я не помітив нічого аномального та попрямував повз Політехнічну школу. Намагався випромінювати безтурботність. Франк не відставав ані на крок.

— Тут ліворуч.

Ми зайшли до овернця, що саме грав із клієнтом у чотириста двадцять одно, і прилаштувалися в глибині бістро.

Завсідники бесідували за барною стійкою й не звернули на нас уваги.

— Дві кави з вершками, — замовив Франк у хазяїна.

Сиділи мовчки. Принесли наше замовлення.

— Додому приходила поліція. Провели обшук.

— Коли це?

— На Святвечір.

— А вони не зволікали.

— Навіть не уявляєш, якого це зчинило галасу.

— Вірю. А де тато? Я не перший день його підстерігаю.

— Тато? В Алжирі.

— Що він там забув?

— Тебе шукає.

— Давно він поїхав?

— Уже близько місяця. Ми чекали новин від Моріса. На жаль, не вийшло. Він вирішив сам тебе знайти. Мама була проти, але коли він вирішив — ніщо його не зупинить.

— Він не розуміє, у що вплутався. Там не Франція — це Дикий Захід. Треба його попередити, що я тут.

— Це буде непросто. Нас прослуховують. Підозрюю, у готелі також.

— Звідки вам відомо?

— Мене попередили, що треба бути обачнішим із телефонними розмовами. Я щось вигадаю.

Він пив каву, періодично подмухуючи, щоб охолодити її. Його пальці пожовкли від нікотину.

— Мені потрібні гроші, Мішелю.

— У мене нема. Зі мною ощадна книжка. Якщо візьму з неї, мама помітить і зажадає пояснень.

— Я голодний. Я нічого не їв зі вчорашнього ранку.

— Не може бути!

— А ти думаєш, у магазин із чим ідуть?

— Мені здавалось, у тебе були друзі.

— Друзі тепер хочуть здати мене лягавим. Я сам. У мене тільки ти і тато.

Він відвернув полу куртки, і я побачив приклад револьвера, заправленого за пояс.

— Мені більше нічого втрачати.

— Та ти хворий, Франку! Я назбирав трохи грошей на… Я не витратив кишенькові гроші за тиждень. Я тобі дам…

— Цього замало! — вигукнув він нервово.

Проте хутко схаменувся. Власник глянув на нас, насупивши брови.

— Мені потрібні гроші, — вів далі брат пошепки, — аби щезнути, і швидко. Якщо ні — мене схоплять.

— Я знаю, де взяти гроші. Це не проблема. Є люди, які мені допоможуть. Поки тато не повернеться. Я принесу трохи на завтра. Де мені тебе знайти?

— У мене немає адреси. Я сплю по підвалах, друже. Міняю їх щовечора. А втім, вибору в мене немає. Як позичатимеш гроші, ніхто не має знати, що це для мене. Схочеш зв’язатися, тримай книжку під лівою рукою. Якщо це терміново — під правою. І припини читати на ходу! Хочеш, щоб тебе машина збила, чи що?

— Набридло вже! Говориш, як Сесіль. Слово в слово.

— Досі з нею бачишся? У неї все добре?

— Ти дійсно хочеш знати?

Він завагався й глибоко зітхнув.

— Ні, я не витримаю. Маєш папіроси?

— Я не курю.

— Щодо грошей, зможеш увечері принести?

— Спробую.

— Зустрінемось тут після уроків. Якщо мене не буде, отже, виникла проблема. Я зв’яжуся з тобою за першої ж нагоди. Головне, жодного слова Сесіль і мамі. Нікому. Залиш свої гроші.

— Ти дійсно когось убив?

Він повільно кивнув головою.

— То був мерзотник! Я ні про що не жалкую.

— Що сталося?

— Не хочу про це говорити.

Я підвівся. Поклав свої два п’ятдесят на стіл та вийшов із бістро. Я пропустив два уроки з математики — і це, мабуть, не востаннє. Який може бути поступ за таких умов? Існують обов’язки, яких уникнути неможливо. Назвемо це фатальністю.

Я пішов манівцями — майданом Мобер та бульваром Сен-Мішель, — щоб не ризикувати натрапити на Шерлока, уник Люксембурзького саду, щоб не перестріти Сесіль. Доведеться шукати залізобетонне виправдання, здатне пояснити день прогулу. Здається, майбутнє хлопців нашої родини не таке вже й сонцесяйне. Я попрямував до Ігоря. Я був там лише двічі, минулого року, коли він вирішив поселитися неподалік від Вернера, у маленьку квартирку на п’ятому поверсі, що виходила у двір цегляного будинку по вулиці Анрі Барбюса. Він просив охочих допомогти йому з переїздом і перефарбуванням усієї квартири в білий. Я дзвонив хвилин п’ять. І вже був спускався, як почув, що двері відчинилися. Ігор стояв у піжамі, зі скуйовдженим волоссям і розгубленим обличчям.

— Котра година?

— Одинадцята.

— Ранку! Чорт забирай! І ти насмілився мене розбудити. Хіба не знаєш, що я працюю ночами? Я ліг о восьмій. Придурок знизу зчинив такий ґвалт, що я так і не