Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Делегація Верховної ради взяла штурмом єдине на весь аеровокзал відчинене віконце довідки, де їм не надто зраділи. Висока молода жінка в уніформі «Ер Франс» із вовняної саржі зеленувато-синього кольору, куртці зі вставками та фетровому береті сховалася за байдужою усмішкою. Двоє слуг народу мали якесь уявлення про французьку, проте вона неприховано вдавала нерозуміння.

— Ви звернулися до «Ер Франс», а не до турбюро, — відповіла вона, не зводячи своєї дражливої усмішки.

— Де бути турбюро?

— Цієї пори воно зачинене. Пошукайте на Єлисейських Полях.

— Ви дзвонити Єлисейські Поля.

— Можете скористатися громадськими кабінками, трохи далі в холі.

Вони пішли шукати. Бюро «Пошта. Телеграф. Телефон» працює за державним графіком. Оператор уже зачинила віконце. Представниця «Ер Франс» відмовилась позичити їм свій телефон.

— Це внутрішня лінія, тільки для персоналу.

— Я жалітися компанія, — загарчав замміністра.

— Вам варто звернутися до бюро скарг.

— Де бути бюро?

— На другому поверсі. Воно зачинене. Відчиниться завтра.

Леонід та ще четверо членів екіпажу підійшли до стійки «Ер Франс», де замміністра саме обсипав російською лайкою співробітницю. Найдужче його бісила її незмінна усмішка. Якусь мить Леонід просто стояв і роздивлявся скульптурну красу цієї жінки. Широке чоло, довге золотаво-каштанове волосся, що спадало кучерями на плечі, очі кольору бірюзи та соболині брови. Його охопило суперечливе відчуття дежавю. «Якби я вже зустрічав цю жінку, я б запам’ятав, де й коли. Я б не забув таке обличчя», — подумав він. Вона скидалася на американську акторку. Відвідавши кіно, Леонід не запам’ятовував імена акторів, знав тільки Чапліна та Лорела і Гарді[131]. Єдиною акторкою, що знав в обличчя, була Ґрета Ґарбо. А ця жінка — її цілковита протилежність. Йому теж дісталося від замміністра, і він пообіцяв усе владнати.

— Я не говорити французька, — мовив він зі своєю найпереконливішою усмішкою.

Він повів далі своєю авіаційною англійською. Пояснення давались йому важко й наштовхувалися на непробивну стіну. Вона ж розмовляла англійською без акценту.

— Ви… француженка чи англійка?

— Моя національність вас не обходить.

— Можете розмовляти повільніше?

— Повторюю вам востаннє: ви в Орлі, а не в Ле-Бурже.

— Це через туман над Лондоном.

— Я не отримувала ніяких указівок. Мій робочий день скінчився.

— Ви маєте нам допомогти.

— Ви в «Ер Франс», а не в «Аерофлоті».

— Ми заблукали, ми не знаємо куди йти.

— Я не турбюро.

— Я змушений попередити посольство.

— Можете телефонувати хоч папі, хоч президентові США. І вимкніть цю безглузду усмішку, чи ви маєте себе за Кері Ґранта[132]?

Жінка потягла решіточку віконця, замкнула її на ключ і зникла у своєму кабінеті. Замміністра й делегація розцінили інцидент як вияв норовливого характеру француженок, а це віщувало їм ще приємніший вечір, ніж у Лондоні. Аеровокзал потроху порожнів. Вони поспішили на вулицю та розіпхалися по таксі. П’ятеро членів екіпажу тупцювали біля останньої машини: таксист відмовлявся брати їх усіх, місць-бо тільки чотири. Вони наполягали та обіцяли щедрі чайові. Той не купився: підтвердити репутацію паризьких таксистів було справою честі.

— Троє позаду, один спереду. Хутчіш, бо я вже їду!

Командир літака мусить дбати про безпеку свого екіпажу. Він усадив підлеглих і став чатувати бодай на якесь таксі — шанси були мізерні. Отак він смиренно чекав, аж раптом помітив, як повз нього проїхало біле «Пежо-203», зупинилося та дало задній хід. Скло пасажирського віконця опустилося і відкрило обличчя працівниці «Ер Франс». Леоніда сповнив оптимізм. Він підійшов.

— Вам до Парижа? — загадково посміхаючись, поцікавилася вона.

— Ви врятували мені життя.

— Мені шкода, але я вам не таксі. А що настрій у мене сьогодні гарний, я підкажу вам дорогу. Ідіть прямо і вийдете на національну трасу номер 7. Тримайтеся правого боку. Як поталанить, зупините автобус чи таксі. А ні — Париж недалеко. Помилитися неможливо. Вам пощастило, що немає дощу. Бачте, як мало треба, щоб чоловік припинив хверцювати. Десять кілометрів пішки угамують будь-яку усмішку. Ось і все, що треба!

Вона рушила. Йому залишалося дивитися вслід. Він вийшов на національну трасу; машини шугали, наче боліди. Він голосував. Ніхто не реагував. Ішов далі, періодично зупиняючись. За півгодини опинився на перехресті, де помітив дороговказ «Париж — 11 км». Він підняв комір куртки. По праву руку виднілася біла пляма, яка за наближення набувала обрисів авто. На узбіччі стовбичило «203» із пробитою правою передньою шиною. Жінка руками подавала знаки попутнім машинам. Поли її манто розвівалися на вітрі. Помітивши Леоніда, вона завмерла та «вдягла» правильну гримасу.

— Доброго вечора, — мовила вона. — Не чекала на вас так швидко.

— Вам пощастило, що немає дощу.

— Не помітила вибоїну.

— Я думав, ями на дорогах — прикмета Росії. Дякуючи вам, я буду обережнішим за кермом. Ви не міняєте колесо? У вас у бардачку має бути інструкція.

Вона показала на балонний ключ, що валявся біля тріснутої шини.

— Це неможливо. У мене не виходить. Можете мені допомогти?

— Мені шкода, але я командир літака, а не автомеханік.

— Галантність — то не про вас.

— Хто, я? Навпаки! Я вам допоможу. Вам треба знайти техсервіс. Якщо йтимете цією дорогою, знайдете СТО. Зараз вони зачинені. Вам допоможуть завтра вранці.

— Насолоджуйтесь моментом. Відірвіться.

— Маленький прокол — і гоп: ця посмішка.

Погляд цієї жінки його розпалював. Поруч із нею він почувався зовсім хлопчиком. З плином років та до останньої відведеної хвилини він неодноразово згадував саме цю мить, мить, яка перевернула його життя. Йому пригадувалась безкінечна пауза після тієї останньої фрази, його вагання в той момент, слова янгола-охоронця: «Не піддавайся, Леоніде Михайловичу. Ти вляпаєшся. Ти їй не рівня. Вона з’їсть тебе живцем. Іди собі в Париж. Рятуйся. Облиш її з тим колесом». Чому ж до нього не дослухався? У різні часи — різні версії. Колись йому здавалось, що докори сумління створені для непокори. А якщо це не так, якщо каяття не існуватиме, то життя без жалю не становитиме інтересу. Згодом дійшов висновку, що жоден чоловік не встояв би перед такою усмішкою, інакше то не чоловік. Сьогодні він уже стверджував, що був дурень: жіноча усмішка перетворює на йолопів усіх чоловіків. Леонід нахилився, підняв балонний ключ, щоб замінити колесо, — і запустив механізм у незворотному напрямку…

Виявилось неможливим ані зняти ковпак, ані відгвинтити гайки, ані знайти вдалу позицію, щоб зафіксувати домкрат, ані підняти його балонним ключем. Схоже, що садист-інженер заприсягся вбити того, хто намагатиметься допомогти жінці в скруті. За часів війни Леонід міняв мотори завважки в