Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Я неодноразово приходив до Сесіль. Двері були зачиненими. У мене досі були ключі. Мені було незручно їх використовувати. Я їй телефонував. Нікого не було вдома. Одного з безнадійних вечорів я вчергове задзвонив у двері.

— Мішелю! Рада тебе бачити.

— Ти щезла. Я не знав, що з тобою сталося.

— Тато тобі не сказав?

— Нічого. Що відбувається?

— Я їду з Франком.

— Що?

— Ми покидаємо Францію.

— Я думав, ти…

— Я також…

— Це безумство.

— Я зустрілася зі ще одним адвокатом. Через нові військові трибунали, що судять без слідства, він налаштований песимістично. Франк серйозно ризикує. Він не занапастить своє життя п’ятнадцятьма роками тюрми за вбивство негідника.

— Ти заганяєш себе в безвихідь.

— Так, я їду з ним, але зможу повернутися коли завгодно. Із цим проблем у мене не виникне. Ми поїдемо до країни, де немає екстрадиції. Вільно житимемо у вільній країні. Ми знову віднайшли одне одного. Розумієш, Мішелю? Навіщо отруювати собі життя, якщо можна бути щасливими? Ми не зникаємо. А житимемо деінде. Зможеш у нас гостювати. Твій батько з друзями наразі шукають вантажне судно, яке доправить нас до Латинської Америки. Ми маємо відчалити з Роттердама.

— Коли?

— Незабаром. Не знаю, як бути з П'єром. Я більше не зможу йому писати. Надішлю йому кілька слів із Нідерландів, щоб не хвилювався. Скажу, що їду на декілька місяців. Ніяких подробиць. Пошту можуть розпечатати. Обачність не завадить. Коли він повернеться, ти йому все поясниш. Я ж можу на тебе розраховувати?

13

Близько двадцять другої Леонід вийшов із кімнати відпочинку пілотів. Йому вже набридло дивитися, як приземляються літаки. Дві години до її прильоту. Він швендяв спорожнілим аеровокзалом. Електрик прокладав кабелі, двоє столярів метушилися над стендом «Пан Ам». Центральне табло рейсів завмерло на завтрашньому розкладі. Сповіщень про поштові літаки не буває. Через безлюдну митницю він вийшов на злітну смугу й одразу сховався, бо накрапало. Ряд літаків відсвічував срібним відблиском. Він обходив і роздивлявся їх, не зважаючи на дощ. Наблизився до новенького «Супер Констеллейшн»[137] й замилувався, як справжній знавець. Прислухався. Зі сходу долинав знайомий гул. На другій льотній смузі з темряви пробилися дві жовті цятки: поштова «Дакота» зависла в повітрі, сіла й заїхала до ангару. Під’їхав грузовичок, і почалось вивантаження пошти. Леонід підійшов до DC-3 й помітив другого пілота, Жан-Філіппа, з яким устиг потоваришувати. Він чекав, що Мілена вийде з передніх дверей.

— Як справи, Жан-Філіппе?

— Потрапили в турбулентність над Північним морем. Були перевантажені.

— Як завжди.

— Нічого не вдієш. Ми марно жалілись — їм начхати. Відчуття, наче побували в барабані.

— Здогадуюсь. Треба набирати висоту. Мілена не з вами?

— Ми її не бачили.

Леонід пішов до аеровокзалу. Літак заправляли та розвантажували відсік з поштою. Чому її з ними не було? Вона захворіла? Спізнилась на літак? Чому його не попередила? У готелі мають бути якісь новини.

Він поквапився і встиг сісти на останній автобус. Жодного повідомлення. Він попросив портьє зв’язатися з Міленою в Парижі. Дзвінок перевели в його номер. Її не було вдома. Внизу шиї з’явилася якась незрозуміла пульсація. Пити вже було нічого. Портьє відмовився відчиняти бар. Навіть задля одного пива. Леонід запропонував йому грошей. Чоловік не поступився.

Леонід вийшов, обійшов квартал, уже згодом згадавши, що в цій країні паби лягають спати не пізніше від півнів. Повернувся до готелю, розбудив Сергія, відібрав його пляшку горілки. Знову попросив набрати номер Мілени. Двічі чекав по десять хвилин — марно. Кинуло в жар, спітнів. Розчахнув вікно, крижане повітря дало незначне полегшення. Сів у крісло. Він хвилювався, не розуміючи, чого саме треба боятися. Заснув. Тривожний сон про гул літаків посеред блискавок, захмелілих портьє та нестерпне в’їдливе дзвоніння. Схоже на сирену корабля, що тоне. Телефонний провід обвився довкола шиї, душив і випалював шкіру. Настирливий дзвін свердлив барабанні перетинки. Він розплющив очі. Телефон дзвонив і дзвонив. Хутко зняв слухавку.

— Ох, мосьє, — видав портьє, — я вже боявся, чи ви, бува, не заснули. З’єдную з Парижем.

— Алло, Леоніде, це Мілена.

— Нарешті. Який я радий тебе чути! Що сталося?

— Я намагалася зв’язатися з тобою в Гітроу. Вони тебе не знайшли.

— Я гуляв, поки чекав на тебе. Чому ти не прилетіла?

— Я більше не прилечу, Леоніде.

— Що?

— Між нами все скінчено.

— Що ти таке кажеш?

— Це край.

— Це неможливо!

— Досить з мене нестабільних стосунків. Я більше так не можу.

— Ти ж знаєш, у якій я ситуації. У мене немає вибору.

— Це надто складно, Леоніде. Я прагнула іншого.

— Так не розходяться. Ти мала зі мною поговорити.

— Уже скільки місяців, коли я порушую цю тему, наштовхуюсь на твою відповідь, що ми кохаємо одне одного і що головне — жити сьогоднішнім днем.

— А хіба не так?

— У нас немає майбутнього, Леоніде. Коли люди кохають одне одного, то живуть разом. Ми загнані в глухий кут. Що довше тягаємо, то важче буде. Скільки ми ще протримаємось? Два роки? П’ять? Більше? Мені потрібен чоловік, що буде поруч кожен Божий день, з яким можна будувати плани, йти у стабільне майбутнє. Час так швидко спливає, що не можна його марнувати. У нас могло би бути прекрасне життя. Але в цьому немає сенсу. Краще покласти цьому край просто зараз.

— Чому ти не сказала мені це в обличчя?

— Мені б забракло сміливості.

— Я тебе кохаю, Мілено.

— Я також тебе кохаю, Леоніде. Але я тебе кидаю.

— Можна це обговорити. Спробувати знайти вихід.

— Виходу немає. І ми це знаємо.

— Не можна так розходитися, не телефоном!

— Я більше не прилечу до Лондона. Це кінець, Леоніде, кінець. Забудь мене, благаю.

Мілена кинула слухавку. Він іще довго сидів із телефоном у руці, слухаючи його «біп-біп». Вийшов із готелю та блукав пустельним Лондоном. З’явилися перші проблиски світанку. Заступили на зміну вантажівки з розвезення молока. Один із водіїв помітив розбиту каменюкою вітрину магазину зі спиртним. Там бракувало чимало пляшок.

Після обіду Леонід з’явився на посадку на зворотний рейс і був у препоганому настрої. Сергій звертався до нього лише по роботі.

— Це мій останній політ до Лондона, Сергію Івановичу, я попрошу перевести мене на внутрішні рейси. Головне — літати над хмарами, а вони всюди однакові.

Сергій добре його знав: відповіді той не чекав. Олександра принесла чай із бісквітним печивом. Леонід був не дуже привітним. Він принюхався та скорчив невдоволену гримасу.

— Цей