Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Елен, ти вже дістала нас своїми перепадами настрою! Дозволь Морісу самому цим зайнятись. Це чоловічі справи!
— Це наш останній шанс, — пояснив Моріс, щоб її переконати. — Вона знайома з усім Алжиром.
Ігор, Вернер, Павло чи Грегоріос сміливо протистояли безвиході, навіть найжорстокіші випробування вони зносили без зайвої паніки. Коли я прочинив двері Клубу, Великовухий розмовляв із Томашем. Я був переконаний, що всі мої проблеми прописані в мене на обличчі, їх видно з моєї поведінки. Але можна переживати найважчі душевні муки — ніхто й не здогадається. Я сів собі кібітцерувати першу-ліпшу партію. Тільки й чекав, коли хтось поцікавиться: «Що з тобою, Мішелю?»
Ніхто нічого не помітив. Секрет залишився при мені. Для чого стільки друзів, якщо ні з ким поговорити? Я вирішив порадитися з Ігорем. Він-бо точно зрозуміє та підкаже рішення. Я був переконаний, що в неділю Великовухого не буде. Коли я прийшов до «Бальто», група з’юрмилась довкола Мадлен та Імре, що слухали радіо. Альбер гарячково перемикав станції.
— Що сталося?
— Ти не в курсі? — кинув Імре.
— У курсі чого?
— На Сартра здійснили замах. Можливо, його вбили! — вигукнув Жакі.
Того дня, 7 січня 1962 року, ОАС заклали вибухівку й підірвали квартирку на четвертому поверсі будинку 42 по вулиці Бонапарта, де з 1946 року жив із матір’ю Жан-Поль Сартр. Минулого року попередній вибух завдав незначних збитків. Цього разу квартиру розгромили, знищили його фортепіано, порозкидали рукописи.
Завдяки овернському телеграфу дядечка Маркюзо уже з наступного дня Сартр винайняв однокімнатну квартирку за два кроки від «Бальто», на третьому поверсі сучасного будинку номер 222 по бульвару Распай. В’їхав він під грифом «секретно», побоюючись чергового замаху. Мешканців пройняв моторошний страх обзаведення таким сусідою, тому з десяток написали скаргу управителю, який кинув її до смітника. Сартр став частіше навідуватися до «Бальто» й сусідніх бістро. Він мав свій столик у залі, неподалік від дверей Клубу. Весь ранок він писав, і ніхто не наважувався його турбувати, окрім Жакі, який, тільки-но Сартр приходив, одразу приносив каву з вершками та поновлював замовлення з кожним помахом руки. Часом він сідав поруч Сартра. Вони бесідували. Ми не розуміли, про що їм узагалі розмовляти. У Жакі була лише одна тема: футбольна команда «Стад де Реймс». Так ми дійшли висновку, що, вочевидь, Жан-Поль Сартр теж захоплюється футболом. Одного дня ми поцікавились у Жакі:
— Про що ви можете розповідати одне одному?
— Про що ми розмовляємо?
— Ви щось обговорювали цілу годину. Що він тобі сказав? Він цікавиться футболом?
— О, це складна особистість. Він безперестанку розпитував про мою роботу.
— Про твою роботу?
— Угу. Він вважає, що, порівняно з іншими офіціантами, я не граю роль офіціанта. Я його страшенно цікавлю. Каже, що я щирий, що не прикидаюсь, що не граю у свою роботу, у ній я справжній. На його думку, я єдиний відомий йому офіціант, хто не бавиться у свою професію, а є самим собою, і це його вражає. У чолов’яги забагато вільного часу, ні? Що замовляєте?
Бувало, Сартр залишався працювати в залі ресторану і в другій половині дня, але не наближався до дверей Клубу. Якщо Ігор, Леонід та Грегоріос безмежно ним захоплювалися, то Імре, Володимир, Томаш, Петро й Павло ненавиділи його за захист сталінського комунізму, дволике ставлення до будапештських подій і через заяву під час процесу Кравченка, що всякий антикомуніст — паршивий пес. Вони проходили повз, навіть не глянувши й не привітавшись. Сартр не жалував їх і поглядом. Щодо мене — щоразу, як його помічав, я кивав головою. Він так само відповідав легким кивком. Якось у нього скінчився вогонь. Я запропонував збігати пошукати.
— Було б непогано.
Я приніс йому коробочку сірників.
— Щиро дякую.
Він мені всміхнувся. Я не наважився сказати колишньому випускникові ліцею Генріха IV, що в нас є дещо спільне. Мені хотілось утнути щось оригінальне. Але я не дуже знав що. Як видатися освіченим поруч із Жаном-Полем Сартром?
— Дивилися вчора? «Расінґ» вчергове розгромив «Стад де Реймс». Не те, що раніше.
Він глянув на мене круглими очима. Мовчки підпалив цигарку, весь у роботі, і став писати далі. Я дійшов висновку, що промахнувся: він уболівальник «Реймсів». Іншим разом я підняв аркушики, що злетіли додолу. Він мовив до мене металічним голосом:
— Дякую, юначе.
— Знаєте, я навчаюся в ліцеї Генріха IV.
— Ми там добре позабавлялись. У мене залишилися приємні спогади.
Я страх як пишався цими кількома словами. Тому поділився радістю із Сесіль. Вона б із задоволенням його побачила. Але її попередній контакт із Клубом був до того невдалим, що вона не бажала більше там з’являтися.
Великі майстри пера давно помітили перевагу жінок над чоловіками та віддали їм зверхність у психологічному чутті. У Клубі ніхто не виявив зміну моєї поведінки. А от Сесіль таки примітила щось незвичне. Ми бігали Люксембурзьким садом та сіли перепочити біля фонтану Медічі.
— Що з тобою, Мішелю?
— Трохи задихався.
— Маєш дивний вигляд.
— Невже?
— Якісь проблеми?
— Ні.
— Справа в ліцеї?
Вона не відступалася. Видатні письменники тонко спостерегли межу жіночої наполегливості: аж доки жінка не вдовольниться жаданим, а герой не зізнається. Таж це гніт до бомби! Перечитавши вдосталь літератури, я вирішив ні в чому не зізнаватись. Я проаналізував поведінку Ізабелли Арчер, Джейн Ейр та Маргарити Ґотьє[117], тому знав, що вони ладні взятися за зброю, проти якої чоловіки безсилі.
— Ти не маєш права мені брехати, братику.
— Я й не брешу.
— Якби це було важливо, ти б мені сказав?
— Сесіль, годі. Ходімо, ще одне коло.
Ми поволі побігли. Я зловив її погляд: вона мені не повірила. Майстри пера нерідко вирішували проблему своїх героїв їхньою втечею, проте в жодній з прочитаних книжок двоє протагоністів не бігли разом.
— Говори, що хочеш. Ти справді дивний.
Я нічого не сказав Сесіль. Я нічого не сказав Ігорю. Щовечора я сподівався на відповідь. Коли лунав телефонний дзвінок, усі бігли до апарата. Клопотання Моріса не дали результатів. Знайомі його готельної подруги змушували себе вмовляти. Та вона й далі випитуватиме. Ніхто не міг нам пояснити, чому Франк дезертирував та що з ним сталося.
2
— Хто не літав на штурмовику «Іл-2», ніколи не зрозуміє солодке відчуття керування цією праскою, — пояснював мені Леонід. — Особливо коли винищувач «Мессершмітт-109», що майже на дві тонни легший та на 200 км/год швидший, приклеївся до
