Українська література » Сучасна проза » Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Читаємо онлайн Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
вирішив. Я переїм устриць. Скільки треба з’їсти, щоб стало зле? Дві, три дюжини? Більше? Близько десятої настав час симулювати біль у животі й корчитися в муках. Тато залишиться зі мною, а решта підуть на свою месу. Треба випити білого вина. Якомога більше. «24 години Ле-Мана» виправдовує ризик.

— Але цікавий у них смак, — прокоментував Філіпп, підозріло розглядаючи устрицю.

— Що не так? — вигукнула занепокоєна мама.

— Відчувається присмак миш’яку. Гіркуватий, але нічого так, — самовдоволено констатував Філіпп.

— Ну ти й дурень, — полегшено відповіла мама.

— Обережно, Полю, ти щойно проковтнув устрицю, начинену миш’яком, — кинув Моріс.

— Тут я спокійний. Мій спадок скромний. А ти, Луїзо, обережніше з чоловіком. Він не проґавить нагоди.

Я перший розчув звук дзвінка у двері, заглушеного сміхом та гамором.

— Тату, здається, хтось дзвонить у двері.

— Я нічого не чую.

Запала тиша. Дзвінок повторився. На нього тиснули довго.

— Мішелю, іди відчини. Цікаво, хто б то міг бути о такій пізній порі.

— Припускаю, консьєржка, — сказала мама, коли я вставав з-за столу.

Я відчинив. Й оторопів від побаченого. На сходовій клітці стояли чотири жандарми в уніформі та міряли мене поглядом. Підійшов тато. Поклав руку на моє плече.

— Чим можемо допомогти, мосьє?

— Мосьє Поль Маріні? — поцікавився старший.

— Я вас слухаю.

— Ми шукаємо Франка Маріні.

— Франка? Його тут немає. Він в Алжирі. Служить у війську.

— Боюсь, ні, мосьє. Він дезертирував.

— Що?

Прийшла мама.

— У чому річ?

— Не знаю. Кажуть, Франк дезертирував.

— Не може бути!

Жандарм дістав із сумки стіс документів та взявся читати верхній, зважуючи кожне слово:

— Ми діємо на підставі судового доручення, виданого мосьє Онтаа, слідчим військовим суддею Вищого постійного суду Збройних сил ПАЗ[113]…

Він спіткнувся на ПАЗ, наче й сам не знав, що воно таке. Я відчув, як тато стис пальці на моєму плечі. Жандарм кинув питальний погляд на колегу, той скорчив невдоволену гримасу, ніби чекав продовження, і перший дочитав до кінця:

— …що видав наказ про арешт Франка Філіппа Маріні, народженого 25 травня 1940 року в XIV окрузі Парижа, та обшук його житла.

Він увійшов, за ним іще троє. Мама хутко зачинила двері. Решта зажадали пояснень. Справжній балаган. Уже й не розбереш, хто на що кому відповідає. Усі товклися в передпокої та коридорі. Дідусь Делоне нагадав про свої міністерські зв’язки. Головний жандарм не оцінив. Він внесе це в рапорт. Нас відправили назад до вітальні. Біля дверей поставили жандарма. Його колеги почали обшук у присутності батька. Ми стояли, мовчали, переглядались. Мама сказала щось на вухо Морісу. Ми стали пошепки перемовлятися. За десять хвилин один із жандармів визирнув з-за прочинених дверей. Він попросив колегу записати особисті дані присутніх і сказав Морісу слідувати за ним.

— Чому я? Я не маю з ним нічого спільного.

— Прошу вас!

Вони зникли. Ми прислухалися до дивних звуків через стінну перегородку. Повернувся Моріс. Позаяк вони з Луїзою зайняли кімнату Франка, жандарми хотіли знати, де їхні речі. Прийшов тато з жандармами, що саме скінчили обшук. Вони вилучили матеріали, книжки, журнали й записник та склали їх у поліетиленові пакети, припечатані й офіційно заштамповані. Вони підписали протокол і передали батькові. Головний жандарм вручив йому виклик до суду на п’ятнадцяту годину 27 грудня в жандармерію казарми Реї для давання свідчень.

— Що за свідчення? — поцікавилась мама.

— Щодо вашого сина, мадам.

— Тут все просто: я не отримала від нього жодної вістоньки з моменту від’їзду до Алжиру й надалі не хочу нічого знати.

Це дещо спантеличило головного жандарма. Він пошепки порадився з колегою і той ствердно кивнув.

— Якщо бажаєте, я можу записати їх просто зараз.

Вони прилаштувалися на кухні. Звільнили собі місце за столом. Тато запропонував їм напої. Вони пристали на каву. Їсти вони не хотіли. Як батьки нам згодом переповіли, один із жандармів, блондин, від руки записав їхні розповіді. Батькам не повідомили жодної інформації. Жандарми не в курсі справи.

— Хід судочинству дав алжирський суддя. Вам варто сконтактувати з ним. Якщо вірити справі, у Франка проблеми. Зазвичай видають наказ про привід до суду. А коли вже виписують наказ на арешт — то серйозно. Якщо ви підтримуєте зв’язок, передайте, що в його ж інтересах здатися органам. У будь-якому разі, ловлять усіх. Це питання часу.

Вони зникли так швидко, що сторопілий дідусь рухнув у крісло, запитуючи себе, чи то не кошмар, бува, йому наснився. Луїза сіла поруч й поплескала його по руці. Моріс усе повторював: «Аж не віриться!» Марія недоречно поцікавилася бадьорим голосом, чи можна подавати воловани. Мама її спровадила. Усі були ошелешені, навіть ми, діти, хоч і не знали, що таке Вищий постійний суд збройних сил, наказ про арешт та обшуки. Наше хвилювання підсилювала тривога і розгубленість батьків. Ми інстинктивно відчували, що над родиною нависла катастрофа, серйозна загроза, пов’язана з подіями на війні й тим, що від нас приховували. Що може бути гірше за візит квартету жандармів у Святвечір. Я все згадував Франка у день прощання в бістро біля Венсенського замку. Його дезертирство мені незрозуміле. Я не знав, як розповісти про таке Сесіль. Моріс сів за стіл.

— Діти, якщо не хочемо спізнитися на месу, варто поквапитись.

Мама підійшла до тата й кинула:

— Бачиш, я ж казала. Я мала рацію.

— Про що ти взагалі?

— Це твоя помилка!

— Це не моя помилка! І не твоя! І не його! Це все клята війна.

— Це все його поганська партія з її зогнилими ідейками, якими йому там задурили голову. Якби ти відреагував, цього б не сталося.

— Це божевілля! Я забороняю тобі таке говорити!

— Ти не можеш мені нічого заборонити! Ти несеш за це відповідальність!

Ми чекали, що він відреагує, підвищиться тон розмови, вибухне скандал. Він стояв непорушно, з очима, повними нерозуміння, згодом погляд затуманився.

Глибоко задуманий, він зітхнув, похилив голову, обернувся, відчинив стінну шафу, взяв пальто, вийшов, тихо зачинив двері.

— Це вже занадто, Елен, — зауважив дідусь. — Він тут ні до чого. Піди поговори з ним.

— Нізащо!

— Слідкуй за словами. Думаю, ти трохи напружена. Вам час узяти відпустку.

— Тату, це…

— Достатньо! Контролюй себе іноді. Ходімо, збираймося. Бо ми вже ситі по горло.

Продовження вечері навіть не обговорювалось. Вони мовчки вдяглися.

— Мішелю, чого чекаєш?

— Мамо, мені зле.

— Це устриці, — зауважила вона, — він їх не переносить.

— Він випив забагато білого вина, — сказала Луїза.

— Біле вино у його віці! Тільки цього бракувало.

— Морісе, ти налив йому білого вина?

— Він уже дорослий. Ну випив келих.

— Два, — уточнив я.

— Нечувано, —

Відгуки про книгу Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: