Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— У «Корвіні» працював мій знайомий, Одон. Він видирався на танки, мов акробат, кидав горючий коктейль у башту й зістрибував до того, як танк спалахне. Він самотужки знешкодив два десятки танків. Не знаю, що з ним сталося. Ми втекли з кінопалацу, щойно почався обстріл.

Кожна людина за своє життя припускається певної кількості помилок. Шукає та врешті відшукує добрі чи злі мотиви, часто виправдання чи відмовки. Серед усього найгіршим є усвідомлення власної глибинної дурості. Після трагічних подій, що обагрили кров’ю Угорщину, Тібор, Імре та ще понад сто шістдесят тисяч співвітчизників, яким пощастило покинути країну, десятиліттями сушили голови над одними питаннями: невже угорці до того тупі? Вони приймали уявне за дійсне? Виявилися наївними, мов діти? Чи можна було уникнути катастрофи, що вбила двадцять п’ять тисяч угорців? Як вони могли настільки недооцінити ворога? Щоразу, як розгорталися хронічні дискусії й учергове перемелювалися деталі розгрому, усе зводилося до висновку, що уникнути катаклізму було неможливо. Імре просто не міг дозволити собі сумніватися. Пожежа спалахнула не від самозаймання. Ніхто й не зрозумів, як то зайнялося. Хтось долив оливи до вогню. Впродовж попередніх місяців «Радіо “Вільна Європа”», що вело угорське мовлення з Австрії й ловило на всіх теренах країни, невтомно підштовхувало угорців на повстання та свято запевняло, що країни Заходу примчать на допомогу. Народ мусить відстояти свободу й повстати. Він може розраховувати на підтримку європейських країн та Америки — від німецьких баз останніх до Будапешта менше ніж година літаком. Отак мільйони угорців наслухалися цього радіо й запевнили себе, що західні війська прилинуть їм на порятунок і допоможуть скинути радянське ярмо — коротше, час збунтуватися. Молодь і студенти скористалися хитким становищем верхівки компартії, подальшим тимчасовим відступом радянських військ, інтерпретованим як підтвердження обіцянок «Вільної Європи». Спершу їх сковував страх наважитися на повстання. 23 жовтня страх щез. Їм здалося, що це дежавю революції 1848-го. Керманича не було, ніхто не керував революцією. За якийсь там тиждень Угорщина вже перебувала в руках заколотників, свобода була досягнута. За браком бодай якоїсь організованості зацарював безлад. Можна було повалити пам’ятник Сталіну й залишитися живим. Французи з англійцями загрузли в Суецькій кризі, їм було не до угорців, Ейзенхауер снив лише перевиборами. «Радіо “Вільна Європа”», фінансоване ЦРУ, чхати хотіло на Угорщину.

— Більшість народів цієї землі оступачили або росіяни, або американці, — шмигаючи носом, пояснив Імре. — Тільки нас одних віддрючили обоє. Ніколи не слухайте дурниць, що передають по радіо.

Імре плакав, бо світ змінився. Консенсус для Клубу був рідкістю. Вони любили гризтися й чіплятися за дрібниці. Події Будапешта не повинні більше повторитися. Думка була одностайною. Угорці полягли задарма. Хто дотримувався мовчанки, так і не зміг підібрати гідний контраргумент. Позитивні та об’єктивні симптоми підштовхують нас до невблаганної демократизації.

— Це безповоротно, — пояснював Володимир.

Злочинний комунізм, комунізм фальшивих процесів, таборів, КДБ і Сталіна, танув, мов лід на сонці, вгасав, як день, що його заміняє ніч, — алегорії авторства Володимира і Павла відповідно. Томаш запропонував лялечку, що перетворюється на метелика, Грегоріос — важкі пологи. Хай там які були образи, зводяться вони до одного. Цього сонячного літа 61-го комунізм почав змінюватися. Нарешті! Завдяки батюшці Хрущову письменники й поети, розстріляні чи зниклі по таборах, були реабілітовані. З ним прийшла надія. У країнах Східної Європи процвітали вільні газети й незалежні журналісти. Їх не відловлювали й не саджали за пропозиції покласти край авторитарним абсурдним планам, потроху повернутися до лібералізму в економіці чи за розмови про демократію, вільні вибори, створення політпартій, профспілок, що захищатимуть інтереси трудящих та про ліквідацію таємної поліції. Така преса поширювалася всюди. Книжки, що донедавна продавали з-під прилавку, тепер друкували офіційно. Хрущов навіть дозволив колишньому політв’язню Солженіцину видати роман, дія якого відбувається в ГУЛАГу.

— Це новий напрям історичного розвитку, — стверджував Павло.

13 серпня 1961 року на їхні голови обрушилося небо, ранок приніс відчуття глибокого похмілля, закарбованого в головах на довгі роки. За ту ніч влада Німецької Демократичної Республіки закрила 69 із 88 пунктів пропуску між радянською та західною зонами, звела перший цегляний мур з колючим дротом довкола Берліна завдовжки 155 кілометрів й ще 112 інших між двома Німеччинами, замурувала двері й вікна будинків, що стояли на лінії стіни 3,6 метра заввишки, 2,1 метра завширшки, оснащеною 96 спостережними пунктами, 302 командно-диспетчерськими пунктами, 20 бункерами і 259 гарнізонами зі сторожовими псами. Найбільше спантеличувала людей… ні, не брутальність та підлість методів, не ідеологічні виправдання, не диктаторська манера, не зневага до населення, не зламані життя, о ні, із цим вони давно знайомі. Що їх вразило, так це помилка в прорахунках, колективна сліпота, небажання зрозуміти, невідступне переконання, що систему можна змінити на краще. Найгірше, що може статися з марксистом, — це нерозуміння історичного матеріалізму. Дороги назад немає. Їх замурували в цю стіну, як у нову в’язницю. Вони скидалися на злочинців, що відлічували дні до звільнення, але їх ощасливили подовженням безкінечного покарання.

— На наших родинах поставлено хрест, — сказав подавлений Володимир.

— Цього разу нас «вирізали» назавжди. Не бачити нам більше батьківщини, — пробурмотів Ігор.

— Бо ми придурки. Цього ніколи не змінити, — роздумував Імре.

Як то повелося, будь новина хороша чи погана — вони відзначали її розлиттям «Кларет де Ді».

— Користаймося тим, що можемо пити, допоки живі, — заходився Леонід.

— Я піднімаю келих, — сказав Вернер, який зазвичай не впадав у ліризм, — за всіх гімнюків, на чиєму тлі ми білі й пухнасті.

Імре втішився від думки, що взули не лише угорців.

Наступні тижні занесли до Клубу чимало німецьких вигнанців. Франкофони облаштувалися в Парижі. На англофонів чекало подальше випробування еміграцією до Лондона. Микиту Хрущова проголосили довічним почесним членом Клубу за перманентний внесок у його розвиток.

10

Тібор зник два дні тому. Імре вдарив на сполох. Ігор попередив Даніеля Маго, який заходився шукати по каналах префектури, через службу розшуку безвісти зниклих: безрезультатно. Імре був у відчаї. Жакі розповів, що Тібор ходив якийсь пониклий, нічого не їв та пив більше ніж зазвичай. Імре підтвердив, що він зовсім не спав, його стали навідувати нездорові думки. З’явилося припущення, що він заподіяв собі смерть. Тіла не знайшли. Підозрілим було те, що Тібор нічого із собою не взяв. Жодної одежини — а одягом він дорожив. Ані туфель з крокодилячої шкіри, ні замшевої куртки, ні картатого костюма