Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Єдина заминка сталася, коли Вернер поцікавився його іменем. Так уже заведено в Клубі.
— Якщо ваша ласка, мосьє Вернер, я би просив звати мене за прізвищем. Не люблю свого імені. В «Електрісіти де Франс» колеги звуть мене Лоньон. Друзі також.
За його відсутності ми часом добряче веселилися, домислюючи, наскільки кумедним іменем могли його наректи батьки. Томаш узявся за календар «Пошта, Телеграф, Телефон» і таке там познаходив, що ми й уявити не могли: Патерн, Гвеноле, Фульберт чи Фіакр. Павло, Томаш і Тібор взяли собі це за забавку. У довільному порядку вони кидали якесь ім’я й чекали чи той відреагує: «Ех, Леонтій… Ігнатій… Ландрі», «Ох, Анґерран, хей… Парфе… Емар», «Упс-с, Ромарік, ні — Барнабе». Не спрацювало жодне. Лоньон залишався незворушним. Вони спробували Адольф, Беніто та Родріґо. Якщо вірити інженерній логіці Леоніда, його могли звати Анісе чи Казимир, але він удавав, що не чув, чи то взагалі його імені могло не бути в календарі. Врешті розвага всім наскучила, про загадкове ім’я забули, звиклися з його присутністю, він так само непомітно приходив, стояв трохи осторонь столу, спостерігав за грою, та зникав чарівним чином.
— Ми знаємо на ім’я повно людей, які нас доводять до сказу, — говорив Вернер, що вже встиг оцінити його стриманість. — У всіх нас свої секретики. Цей бодай не злий.
Інспектор Даніель Маго не часто навідувався до Клубу. Розслідування не вкладеш у робочий графік, плюс жив він у передмісті та тільки-но виривав хоч трохи часу, витрачав його на сім’ю. Він близько спілкувався з Ігорем і Вернером, тому в неділю запрошував їх в особнячок в Корбей-Ессонн, про який дбав особисто. Він чекав на переведення до рідної Гваделупи. Його доньки туди їхати не хотіли. Іншим разом він заходив перехилити чарочку. Завжди був хтось зі своїми проблемами з адмінустановами чи штрафом, яким треба було дати ладу. Даніель, не ремствуючи, виконував свій обов’язок, а коли хитав головою — було зрозуміло, що це неможливо. Незвично було бачити його в Клубі тієї дощової неділі. Саме з нічної зміни. Ігор поцікавився, що він питиме. Даніель закляк, помітивши масивну спину Лоньона, що спостерігав за партією Павла і Віржиля.
— О, Дезіре!
Лоньон підвів голову та обернувся, ошелешений, що хтось назвав його на ім’я.
— Маго!
— Що ти тут робиш?
— Ну а ти?
— Ти граєш у шахи?
— Ви знайомі? — поцікавився Ігор.
Даніель не відповів. Запала мовчанка. Він дивився на Лоньона й вагався. Не знав, що той устиг розповісти чи якого взагалі тут робив.
— То ви знайомі? — повторив Вернер.
Лоньон підійшов до Даніеля та кинув йому на вухо кілька слів.
— Бути того не може! — вигукнув Даніель. — Мені це сниться. Та ви здуріли!
— Ти його знаєш? — наполягав Ігор.
— Мосьє, — після хвилини роздумів повів далі Даніель, — представляю вам інспектора Дезіре Лоньона із Розвідувального управління префектури поліції Парижа.
— Не будь дурнем! — кинув Лоньон.
— У нього наказ стежити за вами. Я й не знав, але ви — терористичне угруповання, що загрожу безпеці країн Сходу та франко-радянським відносинам.
Членів Клубу сколихнули різні почуття, переважно недовіра. Лише Леонід запропонував Лоньону вийти з «Бальто», щоб одразу ж натовкти йому пику. На загальний розсуд, таке рішення здалося більш проблемним, аніж вдалим. Віддухопелити представника влади, крім того чиновника на службі, дорогого вартувало. Жоден із присутніх, зважаючи на спільні обставини, не міг собі дозволити такого задоволення. Як учинити з Лоньоном? Вигнати його з Клубу? Слово «вигнання» різало їм слух і навіювало небажані спогади. Не варто вчиняти як «вони»? До того ж чи можна вигнати інспектора поліції? У їхніх краях таке неможливо, вони всюди як удома. Як заведено у Франції — невідомо. Мала би спрацювати поліційна закономірність.
— Так, у кого тут судимість? — агресивним тоном виголосив Томаш.
— Очевидно, в Павла? — з єхидною посмішкою зауважив Володимир. — Держдепартамент відмовляє йому в американській візі. Дуже може бути, що він рецидивіст.
— От і неправда, я жертва полювання на відьом! — збагровів Павло, перш як допетрав, що з нього поглузували.
Позаяк члени Клубу звикли до поняття публічного каяття, Лоньон був змушений з’ясувати непорозуміння. Ні, нічого важливого він не примітив, за винятком мистецтва вчасного рокірування чи найкращого способу досягти пату. Ні, він не доповідав про шахові партії. У вищих сферах вони нікого не цікавлять. Так, він раз на два тижні складав рапорт начальству. Корисної інформації в ньому не бувало. За що йому докоряли. Не вигадувати ж. Так, це нормально — спостерігати за іноземцями, комуністами й політичними біженцями. Ні, вони не небезпечні. Ні, він не доповів, що, на його думку, стеження зайве: не хотів, щоб його перевели куди-інде: вкоренитися до робочих, студентів чи фелахів. Тут спокійно. Лоньона спитали, чи йому не соромно таким займатись. Він подумав і похитав головою. Ні, він виконує законні накази легітимної влади. Він ніким не маніпулював, нікому не брехав, нікого не бив. Він тільки стояв, розвісивши вуха. Його вибрали, бо викликав довіру своєю зовнішністю сусіда по сходовій клітці, який укорінювався в незнайомі групи, мов хамелеон, якого ніхто не помічає. Люди втрачають пильність, коли їм зовсім не ставити запитань. Запитання — парафія слідчого. Він їх не ставить. Такий у нього метод. Втертися в довіру й помовчувати. Більше часу, але й ефективність вища. Як правило, усім хочеться виговоритися. Позаяк він уважно слухає, відпадає потреба розпитувати. Потрібне терпіння. Залишається тільки чекати. Він може їх направляти так, щоб вони й не втямили — виразом обличчя: здивування, збентеження, розгубленість, зацікавленість, співчуття. Особливо співчуття. Так, він діятиме, допоки його не відкличуть. Краще він, аніж хтось інший. Як стане відомо, що його розкрили, йому загрожують санкції, та й він би не хотів підставити колегу. Його попросили із залу. Група радилася з Даніелем Маго.
— Ми узагалі маємо право заборонити йому навіть ступати до «Бальто»? — спитав Вернер.
— Неймовірно, що ми нічого не помітили, — зауважив Володимир. — Ми ні на що не зважаємо. Розм'якли. От воно — життя у Франції. Там ми були обережними з усіма, цілодобово насторожі. А тут ми довіряємо всім поспіль. Отак нас і підловили.
