Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Вона не відповіла. Занурилася в книжку. Я бачив, що вона не читає.

— Не втомилась працювати? Як щодо невеликої пробіжки? — запропонував я.

— Нема бажання.

— Може, розіграємо шахову партію?

— Не розумію, яке може бути задоволення від багатогодинного сидіння на стільці, щоб рухати пішаками й чекати. Не переварюю ці занудні салонні ігри.

— Я познайомлю тебе зі своїми приятелями. Ви поладнаєте. Це колишні комуністи. Не всі, правда. Деякі не комуністи. А дехто досі. Ти зрозумієш. Деякі круто знаються на літературі. Як поталанить, побачиш Кесселя чи Сартра.

— Вони часто приходять?

— Здебільшого вечорами. Але, бувало, й у днину.

— Ходімо.

Ми сіли на 21-й. За якихось десять хвилин уже були на Данфер. Я вибрав невдалий день. Стояв незвичний гамір та панувало загальне збудження.

— Це твій шаховий клуб? — пошепки поцікавилася Сесіль.

— Зазвичай тут спокійно.

Ми втрапили просто в епіцентр загальної сварки. Шансів залишитись осторонь не було. Хто шукав тиші — давно перейшов у бістро по той бік майдану. Тижнями панувало цілковите вмиротворення, аж раптом спалахнула суперечка. 12 квітня 1961 року на борту ракети «Восток» Юрій Гагарін здійснив перший політ людини в космос і весь світ зрозумів, що йдеться про грандіозну подію, яка змінить перебіг людської історії. Однак те, що викликає в людей одностайне захоплення, у Клубі спричинило крики та скрегіт зубів між «вирізаними» та «перекроєними», як називав їх Ігор. Інакше кажучи, між тими, хто не перетравлював соціалістичну ідеологію та поглядав на Америку, і тими, хто втік із країн Сходу, проте залишився соціалістом. Останні переконували, що то лише система вийшла з-під контролю. Її канони залишались безсмертними, а ідеали манливими. Їх затиснули кліщі суперечностей: захоплюватися прогресом і перемогами країни, що зробила їх ізгоями та прикінчила б, якби не втеча на Захід. Планетарна битва США проти СРСР зупинила шахові партії та читання, і ліпші друзі вмить узялися ганьбити та ображати одне одного. Між обома рівноцінними, одвічно непримиренними таборами було безліч приводів для баталій. Гагарін, що обійшов американців; Ботвинник[100], який з невідпорною легкістю трощить конкурентів уже «енний» рік поспіль і залишиться чемпіоном світу з шахів на наступні десятиліття; відтак перескакували зі впливу ленінської думки на нездоланність російської хокейної команди й радянських метальників молоту, які метали якнайвище і якнайдалі, завдячуючи російській сталі й залученням у спорт широких мас.

— Але то вже беззаперечний доказ, як тобі?

— Я думав, ти був проти системи?

— Я намагаюсь залишатися неупередженим і гідно оцінювати результати.

— Вони випливають із системи.

— Я шаную народ, яким захоплюються чесні громадяни.

— Ти щойно сказав, що погоджуєшся із системою.

— Не казав я такого.

— Так, сказав!

— Зовсім ні! Ця система — аберація. Вона не поважає людину й душить її. Я марксист, а не комуніст.

— Що марксисти, що комуністи — однаково навіжені покидьки!

— А ти брудний фашист!

Знову почалось. Світ розколовся на два табори, ніхто не залишився осторонь. Кожен у це вплутувався, ділився своїми свідченнями, своїм досвідом. Уже не розбереш, хто що сказав. Ніхто більше не слухав. Тон підвищувався зі швидкістю гейзера. Зрештою всі сварилися російською, німецькою, угорською та польською.

Сесіль дозволила собі грубу помилку втрутитися. Я й уявити не міг, що вона викине щось таке, тому не встиг їй завадити.

— Дозвольте, — вона наважилась перервати Томаша. — На мою думку, подію слід розглядати з точки зору історичної перспективи і розцінювати революційність даного технологічного прориву з огляду на стартову позицію СРСР. Вони розвинули космічну індустрію за п’ятнадцять років практично з нуля. Що є результатом чітко спланованої стратегії та науково-дослідної роботи в…

Сесіль не закінчила речення.

— Хто це взагалі така? — вигукнув Томаш.

— Я з вами згоден, мадемуазель, — підхопив Павло. — Проте варто уточнити, що основоположну роль у цій науково-дослідній роботі відіграли співдружні країни, а саме…

— Хто ви? — нестямно горланив Томаш.

— Це подруга, я її привів, — видав я.

— Жінкам у цей Клуб вхід заборонено! Уже досить того, що доводиться зносити цих підстаркуватих комуняк, бракувало лише терпіти якусь бабу!

— Ця баба зараз візьме тебе за гичку! Ах ти ж клятий трухлявий реакціонер!

Не слід було Сесіль давати ляща Томашу. Звук ляпаса задзвенів, як удар кимвалами. Минуло дві, може, три секунди цілковитої тиші, остовпіння та сум’яття. Усі намагалися збагнути, що це таке відбулось, і дивились на заклякле обличчя із кармазиновими відбитками пальців. Згодом Леонід пояснив, що цей короткий час знадобився, щоб больовий ефект перекочував зі щоки до мозку Томаша. Леонід недолюблював поляків. Томаш накинувся на Сесіль з несамовитим бажанням її задушити. Вона виявилася моторною й уникла його рук. Какофонія досягла крайньої межі. Переверталися столи, партії переривалися назавжди, фігури розліталися, склянки розбивалися. Мені заледве вдалося відтягти Сесіль за руку на вулицю, до того як її схопить Томаш, якого тримали Павло та Леонід.

— Що на тебе найшло? Геть хвора? — кинув я.

— Пречудово! Ти захищаєш того виродка? Он який з тебе друг!

Позбавивши мене змоги щось заперечити, вона перебігла бульвар Распай, змушуючи машини різко гальмувати й сигналити. Тільки й бачив, як вона зникла в метро. Я повернувся до «Бальто». Різноголосицю виниклого розколу доповнила нова тема: чи мають жінки право приходити до Клубу? Проблема більше не полягала в протистоянні праві-ліві. Ті, хто сходились думками ще кілька хвилин тому, ставали супротивниками й діяли заодно із давніми ворогами.

— Жодне правило цього Клубу не забороняє приходити жінці, — стверджував Ігор з авторитетної висоти члена-фундатора.

— Правила з розряду демократії та більшості, — заперечив Грегоріос. — Смію нагадати, що саме греки вигадали демократію. Голосуймо! Власне я голосую проти. У суто чоловічій компанії спокійніше.

Уперше Імре та Тібор публічно виявили розбіжність поглядів.

— Ми не в англійському клубі, — пояснив Імре. — Тут правило одне — свобода.

— Не можна дозволити комуністам усе захопити й потруїти.

— Ти верзеш казна-що, Тіборе.

— Істинна проблема — це жінки і Гагарін!

Я відчув, що от-от вирине пагубна тема. Мов невідомий вірус, що заражає вас без вашого відома. Нечисленних примиренців, що спробували запобігти невиправному, облаяли обидва табори. Дійде до рукоприкладства? Дозволити ідеям керувати нашими бажаннями, а не самим вирішувати? Забути, хто був наш друг? Дати політиці й жінкам учергове стати причиною наших бід? Чи може така вагома суперечка обійтися без переможця?

— Немає жодного приводу сваритися. Наші жінки давно нас забули, ми нікому не потрібні.

— Ти граєш чи робиш революцію?

Повернулася тиша. Принаймні до наступної перемоги чи поразки. Я вшився. Завів вовка до вівчарні й був готовий прийняти наслідки. Хай як парадоксально, але ніхто на мене не сердився.

Наступного дня я