Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Пейрад устав без жодних заперечень і взяв свій капелюх.

— Ви побачите біля дверей фіакр, — сказав йому на сходах жандарм. — Префект хотів заарештувати вас, але задовольнився тим, що надіслав для допиту про вашу поведінку поліцейського офіцера, який чекає вас у кареті.

— Чи я повинен залишитися з вами? — запитав жандарм у поліцейського офіцера, коли Пейрад сів у карету.

— Ні, — відповів поліцейський офіцер. — Скажіть тихенько візникові, щоб він їхав у префектуру.

Пейрад і Карлос опинилися вкупі в одній кареті. Карлос тримав напоготові стилет. Карету віз вірний кучер, здатний на те, щоб випустити Карлоса непомітно, і потім, коли приїде на місце, здивуватись, побачивши в кареті труп.

*Смерть шпигуна ніколи не викликає розшуків. Правосуддя майже завжди залишає подібні вбивства без кари, так важко в них розібратись. Пейрад оглянув своїми шпигунськими очима цього урядовця, надісланого до нього префектом поліції. Риси Карлоса здавалися йому задовільними: лисий череп, зморшкуватий ззаду; напудрене волосся; на хворобливих, з червоними повіками очах, які потребували догляду, — тоненькі золоті окуляри, дуже бюрократичного вигляду, з подвійними зеленими скельцями. Ці очі свідчили про огидні хвороби. Перкалева сорочка з плоским плісированим жабо, зношений чорний атласний жилет, штани судовика, чорні шовкові панчохи і зав’язані бантами черевики, довгий чорний сюртук, рукавички за сорок су, чорні, ношені днів з десять, золотий ланцюжок біля годинника. Це був не більш і не менш, як той нижчий судовий службовець, що дуже антиномічно зветься “охоронець загальної безпеки”.

— Любий пане Пейрад, я дуже шкодую, що така людина, як ви, перебуває під наглядом і що ви намагаєтесь підтвердити його потребу. Ваше переодягання не до вподоби панові префекту. Якщо ви думаєте уникнути таким способом нашої пильності, то помиляєтесь. Ви, звичайно, приїхали з Англії через Бомон на Уазі?

— Через Бомон на Уазі?.. — повторив Пейрад.

— Або через Сен-Дені? — провадив лжеурядовець.

Пейрад був збентежений. Це нове запитання вимагало відповіді. Але всяка відповідь була небезпечна. Позитивна відповідь була б насмішкою; негативна, — якщо цей чоловік знав правду, — була б згубна для Пейрада.

“Хитрий” — подумав він.

Він спробував подивитись на поліцейського офіцера, усміхаючись і відповідаючи йому лише посмішкою. Посмішка була прийнята без заперечень.

— З якою метою ви переодяглися, найняли помешкання в готелі “Мірабо” й переодягли Контансона мулатом? — спитав поліцейський офіцер.

— Пан префект може зробити зі мною що йому завгодно, але я зобов’язаний давати звіт у своїх вчинках тільки своїм начальникам, — з гідністю сказав Пейрад.

— Якщо ви хочете сказати, що дієте від загальної поліції королівства, — сухо відказав фальшивий агент, — то ми змінимо напрям і поїдемо на вулицю Гренель замість вулиці Жерюзалем. Я маю найпевніші інструкції щодо вас. Але бережіться! На вас не дуже гніваються, і ви в одну мить можете зіпсувати собі карти. Щодо мене, то я вам не бажаю лиха... Та мерщій!.. Скажіть мені правду...

— Правду — ну, добре, — сказав Пейрад, хитро глянувши в червоні очі свого цербера.

Обличчя фальшивого урядовця залишалося німим, байдужим; він виконував свій професійний обов’язок, всяка правда здавалася йому однаковою, він мав такий вигляд, немов ганив префекта за яку-небудь примху. У префектів трапляються примхи.

— Я шалено закохався в одну жінку, коханку того маклера, що мандрує заради своєї втіхи й на шкоду своїм кредиторам — Фалле.

— Пані дю Валь-Нобль? — сказав поліцейський офіцер.

— Так, — провадив Пейрад. — Щоб мати змогу утримувати її протягом місяця — це коштуватиме мені не більше тисячі екю — я переодягся набобом і взяв Контансона за слугу. Це така правда, пане, що ви можете самі зайти в готель і розпитати Контансона, залишивши мене в фіакрі; слово честі колишнього генерального комісара поліції, я вас буду чекати. Ви не тільки почуєте від Контансона підтвердження того, що я мав за честь вам тільки що сказати, але й побачите покоївку пані дю Валь-Нобль, яка має принести нам сьогодні згоду на мої пропозиції або умови господарки. Така стара мавпа, як я, розуміється в гримасах: я пропонував тисячу франків на місяць, карету; це становить півтори тисячі; п’ятсот франків на подарунки, стільки ж на розваги, обіди, вистави; ви бачите, що я й на сантим не помилився, назвавши тисячу екю. Чоловік мого віку може дозволити собі витратити тисячу екю на свою останню примху.

— Ого! Татусю Пейрад, то ви ще досить полюбляєте жінок, щоб... Та ви мене обдурюєте; мені шістдесят років, і я прекрасно без них обходжусь... Але якщо справа стоїть так, як ви оце кажете, я розумію, що для здійснення цієї вашої фантазії вам треба було набути вигляду іноземця.

— Ви розумієте, що Пейрад або татусь Канкоель з вулиці Ле Муано...

— Так, жоден з них не підходив для пані дю Валь-Нобль, — перебив його Карлос, захоплений тим, що взнав адрес татуся Канкоеля. — До революції в мене за коханку була жінка, яку утримував кат, — його тоді так і називали катом. Одного разу на виставі вона вкололася шпилькою і скрикнула: “Ах, кат його!..” — “Що це, згадка?” — спитав її сусід... Так ось, любий Пейраде, вона кинула свого коханця через це слівце. Я розумію, що ви не хочете наскочити на подібну зневагу... Пані дю Валь-Нобль — це жінка для статечних чоловіків, я її якось бачив в Опері, вона здалась мені дуже гарною. Скажіть кучерові, любий Пейраде, щоб він повернувся на вулицю де Ла Пе, я зайду разом з вами у ваше помешкання і сам розгляну все. Пан префект, напевне, задовольниться усним рапортом.

Карлос витяг із бокової кишені чорну картонну табакерку, зсередини викладену позолоченим сріблом, розкрив її й пригостив Пейрада з чарівною благодушністю. Пейрад сказав собі:

“Он у них які агенти!.. Боже ж мій! Якби пан Ленуар або пан де Сартін встали з труни, що вони сказали б?”

— Звичайно, тут є частина правди, але це не все, друже мій, — сказав фальшивий поліцейський офіцер, кінчаючи втягати носом табак. —