Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Він злісно посміхнувся, а журналіст, здавалося, зовсім перестав цікавитись його словами.

— Це правда, Грегорі? — спитала тихо Фрона.

— Щось наче пригадую, — тихо бурмотів він. — Не знаю… Ні. Нісенітниця якась! Той чоловік помер.

— Ви кажете, у вісімдесят четвертому році, містере Бішоп? — перепитав Біл Браун.

— Так, у вісімдесят четвертому. Він писав тоді для газет і мав мандрувати довкола світу через Аляску й Сибір. А я в Сітці втік тоді з китобійного судна — через що й назвався Брауном — і найнявся до нього за сорок монет у місяць та ще харчі й таке інше. Та ось він зі мною посварився…

Серед присутніх почувся тихий сміх, що дедалі дужчав, — посміхнулися навіть Фрона й сам Дел. Один тільки Вінсент не сміявся.

— Крім того, він посварився зі старим Енді в Даї, з Джорджем, ватагом чілкутів, з агентом у Пеллі та ще багато де з ким. Через нього в нас безнастанно траплялися непорозуміння, за жінок особливо. Він скрізь до них підсипається…

— Пане голово, я протестую! — промовила Фрона, підвівшись. Обличчя в неї було зовсім спокійне і вся вона стримана. — Зовсім зайве заводити річ про любовні пригоди містера Сент-Вінсента. В цьому зовсім нема потреби. Та й хто з вас безгрішний у цьому, щоб правильно тут розібратись? Отже, я вимагаю, щоб обвинувачення обмежувалося тільки тим, що стосується справи.

Біл Браун, самовдоволено посміхаючись, підвівся з місця.

— Пане голово, ми охоче пристаємо на думку оборонця. Але все, про що тут говорилося, стосується якраз справи й має велике значення. Ми й надалі керуватимемось цією вимогою. Містер Бішоп — наш головний свідок, і його свідчення має для нас дуже велику вагу. Треба взяти до уваги, що прямих доказів на Сент-Вінсента ми не маємо. Ніхто з нас не бачив, хто саме вбив Джона Борга. У наших руках тільки побічні докази. Тому нам необхідно з'ясувати мотиви злочину, а задля цього ми повинні знати вдачу підсудного. І ми маємо намір це зробити. Ми маємо намір показати, як цей бабій і розпусник дійшов до такого страшного злочину, що аж заважив своєю головою. Ми маємо намір показати, що в його словах нема й крихітки правди, що він брехун, яких мало, що його товариші не повинні вірити жодному слову з того, що він тут, перед судом, казатиме. Ми маємо намір усе це з'ясувати, звести докупи, доплітаючи ниточку до ниточки, аж поки сплетемо мотуз, досить довгий і досить міцний, щоб на ньому він завис ще сьогодні до ночі. Зважаючи на все це, я прошу, пане голово, дати свідкові можливість продовжити.

Голова розв'язав питання не на Фронину користь. Апеляція її до зборів теж була відхилена.

Біл Браун кивнув на Дела, щоб провадив далі.

— Як я вже казав, у нас із ним завше траплялися непорозуміння. Мені, наприклад, дуже не щастить на воді, проте все життя доводиться мати з нею діло, — так уже мені, мабуть, на роду написано. І що більше я коло неї ходжу, то менше тямлю, як до неї приступитися. Це відоме було й Сент-Вінсентові. Сам він добре вмів обходитися з веслом, одначе змусив мене одного переплисти Квадратовий яр, а сам пішов берегом. І ось наслідки: човен перекинувся, пропала половина причандалля та весь тютюн, а він ще й склав на мене всю вину. Невдовзі після того він на Ле-Баржі завів якусь рахубу із стіками, і ми обидва ледве тоді не загинули.

— А як саме це трапилось? — запитав Біл Браун.

— Та все через одну гарненьку індіянку, що занадто прихильно поглянула на нього. Коли ми перебули оту біду, я прочитав йому лекцію про жінок взагалі, і про індіянок зокрема, і він пообіцяв надалі шануватись. А потім знову завівся з племенем Малого Лосося. Тільки хитро — я й не знав нічого. Аж потім здогадався. Він щось почав плутати, буцімто посварився з їхнім чаклуном. Ну, а як із чаклуном, то, звісно, також за жінку. Я почав йому вичитувати, як батько синові, а він неначе оскаженів. Довелося вивести його на берег та трохи провітрити. Тоді він чогось засумував; повеселішав, аж коли ми добулися до верхів'я Оленячої річки — там сиваші ловили лососів. Він, як виявилось, був увесь час на мене сердитий, ладен був зі світу мене звести.

Що й казати, до жінок він меткий. Тільки свисне, вони так і лащаться до нього, як цуцики. Має такий хист, — ніде правди діти. Отже, там, серед сивашів, була одна напрочуд гарна, тільки презлюща індіянка. Кращої з-поміж них я не бачив, хіба тільки Бела. Ну, він, мабуть, з нею і знюхався, бо дуже довго щось валандався в таборі. Знаючи, який він ласий до жінок…

— Годі, містере Бішоп, — перепинив його голова. Він весь час придивлявся до Фрони, але на її непорушному, немов кам'яному обличчі, не міг нічого помітити. Тоді він глянув на її руку, що весь час нервово то стулялася, то розтулялася і виказувала те, що крило обличчя. — Годі, містере Бішоп, буде з нас тих індіянок.

— Будь ласка, дозвольте йому закінчити, — лагідно промовила Фрона. — Він, певне, має сказати щось важливе.

— Отож ви знаєте, про що я казатиму? — сердито звернувся Дел до голови. — Не знаєте? Ну, то й заткніть пельку. Я ще головного не сказав.

Біл Браун налаштувався вже знов розбороняти, але голова стримався, і Бішоп повів далі.

— Я б давно вже закінчив про індіянок, зальоти й таке інше, якби мене не перебивали. Як я вже казав, він гострив на мене зуби, хотів мене здихатись. От я й не зоглядівся, як він мене тарахнув прикладом по голові, а сам за свою індіянку, на човен та й ходу! Ви самі знаєте, що тоді було вісімдесят четвертого року на Юконі. Отож я залишився один, як палець, без їжі, без нічого, за тисячу миль від людського житла. На превелику силу я тоді вибрався звідти, а як, то багато розказувати. Йому теж пощастило. Ви всі, мабуть, чули про пригоди в Сибіру? Так от… — Він багатозначно помовчав. — Я дещо про це знаю.

Він засунув руку в простору кишеню свого макіно й витяг звідти заяложену книжку в шкуратяній оправі, старовинну, як видно.

— Я нагибав її в дружини старого Піта Віпла, того, що з Ельдорадо. Тут пишеться про її двоюрідного діда чи прадіда, не знаю добре. Коли хто з вас