Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Фрона поклала руку йому на плече.

— Ви вважаєте, що я помиляюсь? — запитав він, вражений чудним виразом на її обличчі.

Вона тихенько плакала.

— Ви змучені, стомилися. На добраніч! Лягайте спати!

— Ні, ні, не йдіть, зачекайте хвилинку. Ні, ні. Я казна-що кажу, я справді стомилася. Але слухайте, Вансе. Завтра нам доведеться зробити дуже багато. Ми повинні скласти певний план. Зайдіть до нас. Там радяться батько з Курбертеном, і коли трапиться так, як ми того боїмося, то нам чотирьом доведеться здійснити велику справу.

— Досить фантастично, — зауважив Джекоб Велс, коли Фрона коротко виклала свій проект і розподілила між ними обов'язки. — Може, одначе, вдатися, бо нікому таке й на думку не спаде.

— Державний переворот! — вигукнув барон. — Чудово!

В мене душа горить від самої тільки думки! Руки вгору! — вересну я страшним голосом… А що, як вони не попіднімають рук? — запитав він раптом у Джекоба Велса.

— Тоді стріляйте. Якщо зброя у вас в руці, не давайтеся залякати себе, бароне. Інакше не буде добра, — так кажуть досвідчені люди.

— А ви, Корлісе, вартуватимете коло «Біжу», — мовила Фрона. — Батько думає, що завтра на річці буде мало криги, якщо тільки вона ніде не зіб'ється. Ви повинні бути напоготові з човном при березі, проти хатини. Ви, звісно, не знатимете, що там робиться, але, побачивши, що Сент-Вінсент тікає, миттю сядете з ним у човен і просто до Доусона! Тож тепер і попрощаймося, бо завтра рано, певно, буде ніколи.

— Держіться лівої протоки аж до повороту, — порадив Джекоб Велс. — Тоді звернете праворуч і попливете за водою. А тепер спати! До Доусона сімдесят миль, і ви повинні прибути туди за одним махом,

РОЗДІЛ XXVIII

Джекоба Велса шукачі золота вислухали з великою пошаною. Він почав їх переконувати, що це незаконні збори. Ті часи, — казав він, — коли в країні не було жодних законів і коли такі збори вважалися за річ нормальну, давно минули. Тепер тут встановлено певні закони, і закони справедливі. Уряд королеви довів, що він своїми засобами може підтримувати цілковитий порядок у країні, отож перебирати на себе його функції — це значить вертатися до колишньої темряви. Такі вчинки слід уважати за злочин, не інакше. Далі він коротко й стримано сказав, що, коли справа набуде серйозного характеру, він вживе найрішучіших заходів, щоб притягти кожного з них до відповідальності. Наприкінці він запропонував зборам передати арештованого до окружного суду. Цю пропозицію одностайно відкинуто.

— От бачите, — сказав Сент-Вінсент до Фрони. — Нема надії.

— Є. Послухайте! — І Фрона похапцем розповіла йому, що вони вирішили зробити.

— Це божевільна спроба! — відказав він, вислухавши. Він був занадто пригнічений, щоб поділяти Фронин запал.

— Відмовитись від цієї спроби — значить піти на шибеницю, — не стерпіла Фрона. — Хіба ви не думаєте боротись до кінця?

— Чому ні, — глухо відповів Сент-Вінсент.

Першими свідками були два шведи. Вони розповіли про випадок з коритом, про те, як Борг тоді розлютився. Сам по собі випадок був незначний, та коли його розглядати в зв'язку з наступними подіями, він набував одразу великого значення. Уява легко могла домалювати низку подій, що мали призвести до трагічного кінця. Головну роль тут відігравало не те, що говорилося, а те, що не договорювалося. Всі вони, вроджені від жінки, і найубогіші на розум з них, досить знали життя, щоб збагнути, що цей звичайний незначний випадок має тільки одне пояснення. Поки промовляли свідки, не один з присутніх хитав головою в задумі, не один шепотів сусідові на вухо про свої домисли.

Шість свідків один по одному швидко пройшли перед судом. Всі вони пильно обшукали те місце, де трапилась подія, обшукали весь острів, і всі в один голос твердили, що ніде не завважено слідів тих двох злочинців, про яких казав Сент-Вінсент.

Фрона дуже здивувалася, побачивши, що й Дел Бішоп виступив за свідка. Вона знала, що той не любить Сент-Вінсента, але не могла собі уявити, що він може знати в цій справі.

Коли Бішоп склав присягу, сказав про свій вік та національність, Біл Браун спитав, яка в нього професія.

— Шукач золота; працюю одинаком, — відказав задерикувато Дел, оглянувши присутніх похмурим поглядом.

Річ у тому, що майже всі шукачі золота працюють звичайно гуртами, бо не вірять, щоб одинцем можна було чого роздобутися.

— Одинак! — пхикнув якийсь чоловік патріархального вигляду, в червоній сорочці. Свої перші ночовки з піском він промив у Каліфорнії ще на початку п'ятдесятих років.

— Еге ж, — ствердив Дел Бішоп.

— Скажи-но, юначе, — мовив той самий патріарх, — ти хочеш нас запевнити, що завше працював сам-один?

— Еге ж.

— Не повірю! — Старий зневажливо знизав плечима. Бішоп закашлявся і раптом підніс голову.

— Пане голово, я маю щось сказати. Я не хочу зневажати суду, а кажу тільки, без зайвого, що, коли скінчиться засідання, наб'ю пику кожному, хто дозволить собі сміятися з мене. Зрозуміли?

— Ви порушуєте порядок! — завважив голова, стукнувши по столу молотком.

— Я й вам дам по пиці! — крикнув Дел, підступаючи ближче. — Гарно ви глядите порядку! Чи я працюю один, чи ні, це до справи зовсім не тичеться. Ви не маєте права давати дозвіл на такі йолопські запитання. Я вам покажу, мурмило таке!

— Це ще побачимо! — Голова почервонів, ударив молотком об стіл і скочив з місця.

Дел підступив ще ближче, але тут Віл Браун кинувся їх розбороняти.

— До порядку, панове, до порядку, — благав він. — Тепер не час для таких неподобних вибриків. Згадайте, що між нами жінки.

Супротивники, щось бурмочучи, розійшлися, і Віл Браун розпочав допит.

— Містере Бішоп, нам відомо, що ви добре знайомі з підсудним. Ми просимо вас сказати перед судом, що ви знаєте про його вдачу.

Посмішка розійшлася по всьому Бішоповому обличчю.

— По-перше, він страшенно пальоний…

— Зачекайте! Я цього не попущу! — Сент-Вінсент схопився, тремтячи з гніву. — Я не дозволю так гратися з моїм життям! Ви допускаєте, щоб якийсь божевільний, що я його тільки раз у житті бачив, свідчив про мою вдачу!..

Дел обернувся до нього.

— То ви, значить, мене не знаєте, Грегорі Сент-Вінсенте?

— Ні, — холодно відказав Сент-Вінсент. — Я вас, товаришу, не знаю.

— Який я вам товариш! — люто скрикнув Дел.

Та Вінсент, не звертаючи на нього уваги, промовив до натовпу:

— Я бачив цього чоловіка раз колись давно і оце ще випадково зустрівся в Доусоні.

— Ви зараз мене згадаєте. Помовчте-но хвилину, — насмішкувато сказав Дел. — Я прибув сюди з ним разом у вісімдесят четвертому році.

Сент-Вінсент, раптом зацікавившись, став до нього придивлятись.