Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
Який то був, Фроно, жах! Борг витрачав останні сили, Бела, сама стогнучи від ран, заступалася за нього, а я не міг їм допомогти. Нарешті, і то досить скоро, я почав посідати свого супротивника. Я перекинув його горілиць, коліньми притис йому руки до землі і поволі душив за горло. Але тут другий, замордувавши Борга, кинувся на мене. Що я міг зробити? Їх двоє, я один! Вони загнали мене в кут, а самі повтікали.
Я тоді вже, правду кажучи, себе не тямив, бо, ледве відсапнувши, порвався за ними навздогін, не маючи ніякої зброї. Тут я й натрапив на Ла-Флітча та Джона… Далі ви знаєте. Тільки, — Сент-Вінсент, дивуючись, морщив брови, — тільки… я не можу зрозуміти, чому Бела склала на мене вину!
Він з благанням поглянув на Фрону, а вона, хоч і потисла йому співчутливо руку, мовчала, зважуючи те, що сказав він, і те, що сказали свідки. Потім помалу хитнула головою.
— Погана справа. Треба ж їх переконати…
— Присягаюся, Фроно, що я не винен. Я не святий, це так, але мої руки не в крові.
— Не забувайте, Грегорі, — лагідно сказала вона, — що не я вас судитиму. Судитимуть вас, на жаль, шукачі золота, і весь клопіт у тому, щоб їх переконати, що ви не винні. Два головні пункти обвинувачення проти вас — те, що сказала Бела перед смертю, та кров на рукаві.
— Вся хатина була залита кров'ю! — сердито вигукнув Сент-Вінсент, скочивши з місця. — Кажу вам, кров була скрізь. Як я міг не вимазатись, коли смертним боєм бився за життя?! Невже ви не вірите на моє слово?..
— Заспокойтеся, Грегорі, сядьте. Ви справді як не свій. Коли б вирок залежав від мене, то, будьте певні, вас би виправдали. Але ці люди… Ви знаєте, що таке натовп, якими законами він керується. Як їх переконати, щоб вони вас пустили? Адже ж свідків у вас немає! А слова жінки при сконанні далеко більше важать, ніж присяга здорового чоловіка. Хіба ви зможете довести, з якої причини та жінка захотіла померти з неправдою на устах? Чи були в неї які підстави, щоб вас зненавидіти? Може, ви чим скривдили її або її чоловіка?
Грегорі крутнув головою.
— Ми цього, безумовно, собі не можемо з'ясувати. А шукачам золота й взагалі пояснення не потрібні. Для них і так справа цілком ясна. Нам треба їм довести, що вони помиляються. Можемо ми це зробити?
Сент-Вінсент безсило впав на стілець і голову понурив.
— Тоді я й справді пропав.
— Пі, становище не таке безнадійне. Вас не повісять. Звіртеся на мене.
— Та що ж мені робити? — питався він з розпачем. — Вони захопили владу, що захочуть, те й зроблять.
— По-перше, річка вже скресла. Це найголовніше. Губернатор та окружний суддя от-от можуть прибути, а з ними загін поліції. Вони, безумовно, тут зупиняться. Крім того, ми й самі можемо дещо зарадити. Річка розмерзлася, і, в найгіршому разі, ми зможемо втекти. Їм і на думку не спаде, що ми на це відважимось.
— Ні, ні! Неможливо! Що ми вдіємо проти натовпу!
— Але з нами мій батько та барон Курбертен. Чотири рішучих чоловіка, усі разом можуть світ перевернути, любий Грегорі! Вірте мені, все буде гаразд.
Вона поцілувала його й погладила по голові, та знепокоєне Сент-Вінсентове обличчя не повеселішало.
Джекоб Велс ще завидна переїхав через протоку, і з ним прибули Дел, барон та Корліс. Поки Фрона переодягалася в маленькій хатині, охоче їй наданій господарями, Джекоб Велс пішов провідати хворого поштаря. Листи були остільки важливі, що Джекоб Велс перечитав їх раз і ще раз, і обличчя його спохмурніло. Але коли вернувся до Фрони, він був спокійний, як завжди. Сент-Вінсентові, що сидів під арештом у сусідній хатині, дозволили побачитись із прибульцями.
— Досить кепська справа, — сказав Джекоб Велс на відході. — Але будьте спокійні, Сент-Вінсенте. Як там вона не обернеться, поки я тут, вас не повісять. Я певен, що не ви вбили Борга. Здайтесь на мене.
— Довгий сьогодні день, — сказав Корліс, проводячи Фрону до її хатини.
— А завтра буде ще довший, — відмовила стомлено Фрона. — Мені так хочеться спати!
— Ви одважне дівча, я вами пишаюся. — Була десята година. Корліс поглянув крізь тьмяний присмерк на крижані привиддя, що безнастанно пропливали річкою. — І в цій справі я вам допомагатиму, в усьому.
— В усьому? — перепитала вона, здригнувшися в голосі.
— Коли б я був героєм мелодрами, я б сказав: «Аж до скону». Та я звичайний собі чоловік, і тому кажу ще раз — в усьому.
— Які ви добрі до мене, Вансе. Я ніколи не зможу вам відплатити…
— Годі, годі! Я нічим тут не торгую. Любов — це служіння. Так, здається?
Вона довго дивилася на нього. На обличчі її відбився лагідний подив, але разом з тим вона відчула якусь ніяковість. Де взялося це почуття, вона сама не знала. Сьогоднішні події і все, що трапилося, відколи вони познайомились, — усе це промайнуло перед її очима.
— Ви вірите в щиру дружбу? — спитала Фрона нарешті. — Я сподіваюсь, що така дружба завжди буде між нами. Світла, чиста приязнь добрих товаришів. — Кажучи це, Фрона відчувала, що її слова не зовсім відповідають її почуттям та бажанням. І коли він, не згоджуючись, крутнув головою, вона відчула в собі якесь легке, радісне й незбагненне тремтіння.
— Добрі товариші? — запитав він. — Ви ж знаєте, що я вас кохаю!
— Знаю, — одказала вона стиха.
— Ви, мабуть, кепсько розумієтесь на чоловічій вдачі. Повірте мені, що ми не такі, як ви думаєте. Добрі товариші! Прийти до вас погрітися з морозу? Гаразд! Але прийти, як там уже гріється інший? Ні. Коли ми приятелі, то я повинен радіти з вашого щастя. Але уявіть собі хоч на хвилину, як міг би я бачити вас з дитиною від другого на руках, з дитиною, що могла б бути моєю, а тепер дивиться на мене його очима, усміхається до мене його усмішкою? Чи ж думаєте ви, що я радітиму з вашої радості? Ні, ні.
