Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

— Страшно глянути! — пробурмотів Макферсон, доторкнувшись до висохлої руки.

— Йдіть, Фроно, до човна, — промовив Корліс. — Ми з Томмі будемо його нести.

Та вона стисла уста й собі теж взялася за недужого. Хоч їм і легше стало нести, а все ж його досить потрусили, поки донесли до човна. Від руху того він навіть трохи опритомнів і, розплющивши очі, прохрипів:

— Джекоб Велс… листи… з Півдня…

Він простяг безсилу руку до пазухи. Під сорочкою на голому тілі у нього висіла шкіряна торбина з листами.

На носі й на кормі було досить місця, та Корліс, що сидів посередині, мусив ще підтримувати коліньми хворого, водночас і веслуючи. «Біжу» легко одійшла від берега. Вони пливли тепер за водою, і не треба було докладати багато сили.

Фрона помітила, що руки, плечі й спина Корлісові почервоніли, як жар.

— На моє вийшло! — раділа вона, погладивши злегка його руку. — Доведеться вас помастити кольдкремом, коли повернемось.

— Гладьте, гладьте, — заохочував він, — мені дуже приємно.

Вона бризнула холодною водою на його гарячу спину, і він аж здригнувся. Томмі оглянувся на них.

— Ми сьогодні вчинили добре діло, — простодушно промовив він. — Допомогти тому, хто гине, — спасенна річ.

— А хто боявся? — засміялася Фрона.

— Що ж, — замислився він, — мені, звісно, було страшнувато, проте…

Він раптом замовк, немов скам'янів; з невимовним жахом подивився він кудись через Фронину голову. А тоді спроквола, урочисто, як годиться звертатись до бога, пробурмотів:

— Господи милосердний!

Корліс та Фрона озирнулися. Величезна крижана стіна сунула за водою. Не вмістившись у залучпні річки, вона вдарилася об берег і підкинула вгору цілу купу брил.

— Господи, господи милосердний! Попалися в пастку, як щури. — Томмі безсило опустив весло на воду.

— Веслуйте! — прошипів йому Корліс у вухо, і човен полинув вперед.

Фрона хотіла перетяти річку майже під прямим кутом і прямувала на острів Розпуття. Та коли піскувата мілина, через яку вони недавно перетягли човна, заколихалася під натиском крижаної маси в кілька мільйонів тонн, Корліс збентежено поглянув на Фрону. Дівчина всміхнулася й кивнула головою, припиняючи човна.

— Не встигнемо проскочити, — тихо промовила вона, озираючись назад, на крижану гору, що була тепер від них за яких двісті футів. — Єдине, що можемо, це плисти поперед криги, поволі звертаючи до нашого берега.

Вона ревно пильнувала за кожним дюймом, намагаючись стернувати трохи праворуч, але в той же час, щоб відстань між човном та кригою за ними не зменшувалася.

— Я більше не можу так гонити, — застогнав Томмі. А що Корліс та Фрона понуро мовчали, він знову наліг на весла.

Попереду інших пливла велика плескувата крижина, в п'ять чи шість футів завгрубшки, площею в два акри. Вона пливла так швидко, потужно розриваючи хвилі, що пообіч неї створилися заглибини в воді, як у вузькій протоці при дужій течії. Помітивши цю крижину, Томмі втратив би пам'ять, якби Корліс не здогадався, замахуючи веслом, підштовхнути його ручкою в спину.

— Вона не наздожене, — вимовила Фрона, важко дихаючи. — Чи вистачить тільки часу причалити до берега?

— Як тільки побачите зручніше місце, зараз і повертайте, — порадив Корліс. — А тоді вистрибуйте на землю й біжіть чимдуж.

— Доведеться п'ястися на крутий берег. Добре, що в мене коротка спідниця.

Крига, вдарившись об лівий берег, повернула до правого. Передня крижина сунула просто на острів Розпуття.

— Коли ви оглянетесь, я розіб'ю вам голову! — погрозився Корліс.

— Ой! — простогнав Томмі.

Та сам Корліс оглянувся, а також і Фрона. Величезна крижина з страшенною силою наскочила на острів, аж земля задвигтіла. М'який берег був знесений на цілих п'ятдесят футів. Кілька сосон, що росли при березі, перелякано колихнулися й упали, а над ними виросли неспокійні крижані гори. Дел Бішоп з'явився на березі, і понад цим гуркотом ледь почувся його голос: «Наддай! Наддай!» Тоді лід коло берега ворухнувся, і він відскочив назад.

— В найближчу розколину! — хрипко крикнув Корліс Фрона поворушила губами, але нічого не сказала, не було сили, тільки кивнула головою. Вони вихором летіли понад іскристо-веселковою стіною, вишукуючи місце, де б можна було причалити. Але намарно об'їхали весь острів — вони лишень чули, як позад них, наскакуючи на землю, гуркоче і тріщить лід.

Проносячись повз вхід до протоки між островами Розпуття та Рубо, вони побачили розколину серед надбережної криги. «Біжу» влетіла туди, з розгону вихопилась до половини з води і стала, стукнувшись об крижину. Всі троє вистрибнули з човна. Фрона та Корліс почали тягти його на берег, а Томмі, перший скочивши на землю, дбав тільки за власний порятунок. Він би й врятувався, коли б, видираючись на берег, не послизнувся та не впав. Він підвівся, але знову послизнувся й упав. Корліс, тягнучи човна за ніс, переступив через нього. Томмі хутко вхопився за планшир[20]. Корліс і Фрона й так насилу волокли човна, тож тепер зовсім пристали. Корліс озирнувся й крикнув до Томмі, щоб він пустив. Та той жалібно, наче потопельник, глянув на нього і ще дужче вчепився за човна. Позад них гримотіла крига, вони відчули, як смерть війнула на них. Корліс і Фрона розпачливо силкувалися тягти човна й Томмі заразом, та сили не вистачило, і вони обоє попадали на коліна. Раптом хворий, що лежав у човні, підвів голову й засміявся божевільним сміхом. «Щоб йому чорт!» — згукнув він і засміявся знову.

Острів Рубо похитнувся від першого удару, і лід заходив ходором у них під ногами. Фрона вхопила весло, вдарила Томмі по пальцях, і вони розчепились. Корліс миттю витяг човна на берег, а Фрона допомагала йому, підпираючи ззаду. Веселкова стіна згорнулася, як сувій паперу, і Томмі зник серед її звивин, як бджола в пелюстках пишної орхідеї.

Фрона і Корліс попадали на землю ледве живі. Раптом побачили вони над собою велетенську крижину. Здушена іншими, вона хиталась просто над їхніми головами. Фрона спробувала підвестись на ноги, але не змогла й упала навколішки, тож мусив Корліс відтягти її разом з човном убік. Вони знову попадали, але вже під деревами. Сонце світило на них крізь соснові гілки, щебетали вільшанки, цвірчали весело коники.

РОЗДІЛ XXVI

Фрона не зразу опам'яталася. Їй здавалося, що вона ще не прокинулась після довгого сну. Лежала, як упала, поклавши голову Корлісові на коліна, а він розкинувся горілиць. Сонце