Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
— А я оце рік тому був у Лондоні, — задумливо промовив Корліс. — Але тепер я сам себе не пізнаю. Лондон? Де той Лондон? Це неймовірно! Хіба може бути стільки людей на світі? Оце навколо нас реальний світ, і ми знаємо, що тут живе дуже мало людей, бо інакше, як могло б уміститись так багато криги, моря, неба? Ось Томмі. Він, я знаю, з жалем згадує про якесь там Торонто. Він помиляється. Торонто існує тільки в його уяві, це лише спогади про колишнє життя. Він, звісно, про це й не догадується, і воно цілком природно, бо він не філософ і не звик…
— Цитьте! — злісно прошипів Томмі. — Ваше патякання до добра не доведе.
Життя на Півночі непевне, й пророкування збуваються тут назбит швидко. Повітря застережно гойднулося, і блискуча стіна над їхніми головами захиталась. Всі втрьох налягли з усієї сили на весла, й «Біжу» вихопилася з-під стіни. За ними страшенно загуркотіло, затріщало, і тисячі тонн криги гухнуло в річку. Вода сколихнулася, заходили й запінились високі хвилі. «Біжу», не встигнувши вискочити на вал, зарилася носом і набрала вповень води.
— А що я вам казав, балакуни кляті!
— Замовчте та хутчій виливайте воду, — гостро обірвав його Корліс. — А то це будуть останні ваші слова!
Він поглянув на Фрону й кивнув до неї, вона до нього підморгнула, і зареготалися обоє, як діти, над небезпечною пригодою, що так щасливо скінчилася.
Обережно посуваючись повз кригу, що нависла над берегом, «Біжу» проминула останній крутіж. Перед ними грізною стіною просто з води виростав берег — громаддя голих скель, поточених і пошрамованих віками, громаддя, що ненавиділо річку, яка його підмивала, що ненавиділо дощі, які карбували зморшками його хмурну поверхню, що ненавиділо сонце, яке не хотіло вдягти його в зелені шати, прикрити його бридкість. Безнастанна боротьба точилася під неприступною кам'яною фортецею. Хвилі наступали одна по одній, заходили в кожну печерину, в кожну шпарину, заливаючи їх бурхливим, ревучим потоком.
— Ану! Ще на весла! Разом!
Це був останній Корлісів наказ, бо тут так гуло, що людський голос тонув у шумі, як стукіт крокетного молотка під час землетрусу. «Біжу» стрілою перелетіла через бистрий вир і глибоко занурилася в воду. Вниз і вгору, вниз і вгору. Весла працювали ритмічно. Хвилі вирували, підкидали, крутили човна на всі боки, і тендітне суденце здригалося всім тілом у нерівній боротьбі. Човен кидався то сюди, то туди, але Фрона стримувала його залізною рукою. На який ярд від них щирилася в скелі велика розколина. «Біжу» рвалася вперед, але супротивна течія, напираючи, здержувала її на місці. Човен то відходив від розколини, то знову підступав до неї, а вона немов дражнилася з людьми.
Минуло п'ять хвилин, і кожна з них дорівнювала вічності, аж поки проминули розколину. Ще за десять хвилин вона вже була на сто футів позаду. Вниз і вгору, вниз і вгору. Гребці не бачили вже ні річки, ні неба, ні землі. Вся увага їхня скупчилась на тоненькій смужці піни поміж лиховісною скелею та ревучим потоком. У цій смужці містилося геть усе. То була наче якась межа, по один бік якої початок, а по другий кінець. І туди їх поривало.
Фрона все ще стримувала шкарлупину залізною рукою. Не поступаючись тим, що вибороли, одвойовуючи кожен дюйм, вони помалу сунули далі, вниз і вгору. Все було б добре, якби Томмі не опав страх. Під його веслом зненацька випірнув із пінявого потоку уламок крижини, що, зблиснувши своїми гострими краями, знову зник у глибині. Томмі в'явилося, що це він сам зникає під водою, що це він, у нестямі хапаючи руками повітря, з розкуйовдженим волоссям, ноги наперед, занурюється все глибше та глибше. Він наче задивився на цю прояву, широко розкривши очі, і весло його завмерло в повітрі. Мить — і розколина в скелі глипнула їм просто в вічі, ще мить — і вони вже під скелею, коло самого виру.
Фрона лежала в човні горілиць, схлипуючи; Корліс простягся на дні, важко зводячи дух, а на носі сидів шотландець, захеканий і знесилений, схиливши голову до колін. «Біжу» тихо потерлася боком об крижану стіну й стала.
Високо підносилася над ними блискуча крижана скеля, виграючи всіма барвами веселки, наче якась казкова башта. Сонце, відбиваючись на її численних зламах, прикрасило її коштовними самоцвітами. По кришталевих стінах збігали сріблясті струмки, а прозірчаста глибина немовби розкривала таємниці життя і смерті, і людських поривань — блідо-мерехтливі образи, наче сновиддя, що обіцяли там, на холодному дні, вічну тишу і вічний спочинок.
Найвища башта, граційна й велика, погойдувалася над ними на височині двадцяти футів так тихенько, як лан пшениці під подихом легенького вітру. Корліс дивився на неї байдужим оком. Йому бажалось одного — просто лежати тут, крап таємничості, лежати п дихати на повні груди, ото й тільки. Дервіш, що крутиться на одній нозі, аж поки все перед його очима зіллється докупи, — він може вловити суть всесвіту й пізнати невидиме божество. Так і людина, що їй доводиться працювати веслом, працювати важко й довго, скільки снаги стає, — може на хвилину скинутися свого тіла, й стати понад простором і часом. Отак і з Корлісом.
«Дочка снігів», р. XXV. Худ. Ф. Вулріч.
Але потім серце його почало битися повільніше, повітря втрачало вже смак нектару. Він відчув дійсність і загрозливу небезпеку.
— Ми повинні, одначе, утрястися звідси, — сказав він хрипким, як з перепою, голосом. Він сам злякався свого голосу, але все ж тремтячою рукою вхопив весло й відштовхнувся від крижини.
— Так, треба видобуватись, хоч би там як, — промовила Фрона ледь чутно. Голос її доходив немов здалека.
Томмі підвів голову й оглянувся:
— Я гадаю, що це ні до чого.
— Беріться до весел!
— Спробувати ще
