Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон
— Ви справжній молодець, таки правда!
Томмі зблід і поспішив озватися, порушуючи прикру мовчанку:
— Я-то не заперечую, що вмію веслувати, та й з вітром теж можу дати раду. Але, як ми зараз вирушимо, то крига ще десь прорветься, й ми загинемо. На мою думку, хапатись нічого. Зачекайте трохи, поки лід пройде.
— Це ні до чого, Томмі, — зауважив Джекоб Велс. — Не микуляйте.
— Але ж… Хіба не ясно, що…
— Годі! — промовив Корліс. — Ви попливете зі мною.
— Хто, я? Ніколи…
— Заткни пельку! — Дел Бішоп мав від природи шкіряні легені й луджену горлянку, так що шотландець тільки зігнувся й притих.
— Гляньте, гляньте! — контрастом до Делового ревіння пролунав дзвінкий голос Фрони. — Гляньте! Чиста вода, чиста вода! Стривайте, хвилинку, я з вами!
За три милі вгору по Юкону, там, де він круто звертав на схід, з'явилася смуга води. Якось не вірилося в це диво після довгої суворої зими. Але Макферсон, людина зовсім не поетичної вдачі, думав тільки про те, як би його виклепатися.
— Зачекайте трохи, зачекайте! — протестував він, коли Бішоп схопив його за комір. — Я люльку забув!
— То підождемо вдвох, Томмі, — глузував Дел, — Я дав би вам покурити своєї люльки, коли б ваша не виглядала у вас із кишені.
— Та я… той, тютюну не взяв.
— То призволяйтеся! — Дел тицьнув у тремтячу Макферсонову руку свого капшука.
— Скиньте куртку. Я вам допоможу. Та запам'ятайте, Томмі, коли не будете вестися по-людськи, то пізнаєте, почім ківш лиха. Так і запишіть собі.
Корліс, щоб зручніш було працювати, скинув з себе грубу фланелеву сорочку. Підійшла Фрона. Вона теж повкидала все зайве. Була без жакета і без верхньої спідниці, а нижня, з темного сукна, була тільки трохи нижче колін.
— Отак і добре! — зауважив Дел.
Джекоб Велс збентежено глянув на дочку й підійшов до неї, коли вона прибирала собі весла по руці.
— Невже ти… — почав він. Вона кивнула головою.
— Ви добра дівчина, — втрутився Макферсон. — Там у мене вдома жінка, не кажу вже про троє дрібних діток….
— Готово! — Корліс підняв човна за ніс та оглянувся до товаришів на березі.
Вода ринула бурхливим, каламутним потоком, як і завжди після скреслої криги. Курбертен придержував човна за корму, коли його спускали на воду з крутого берега, а Дел підганяв увильного Томмі. Плесковата крижина, що залишилася при березі, злегка похилившись у воду, правила їм за причалля.
— Сідайте спереду, Томмі!
Шотландець застогнав, та, почувши за собою грізне Делове сопіння, скорився. Фрона сіла на кормі, утримуючи рівновагу.
— Я вмію стернувати, — запевнила вона Корліса, який тільки тепер зміркував, що й вона з ними їде.
Він поглянув на Джекоба Велса, немов питаючи дозволу. Той потакнув головою.
— Швидше! Ворушіться! — нетерпляче прикрикував Дел. — Не гайте часу!
РОЗДІЛ XXV
«Біжу» була втіленням усього витонченого й тендітного в душі її будівника. Легка й крихка, наче шкаралуща з яйця, з боками на три восьмих дюйма завтовшки, вона ледве могла захистити від крижин хай і таких малих, як голова людини. Хоч річка вже й скресла, «Біжу» не пливла вільно, бо раз у раз натикалась на крижини, що їх одбило від забережнів. І тут Корлісові не довгого треба було часу, щоб звіритися на Фрону, коли він побачив, як вона вправно працює коло стерна.
Картина була велична: темна, аж чорна, річка котила хвилі між кришталевими мурами берегів; далі зеленів ліс, здіймаючи верховіття до літнього хмарного неба, а над усім! пекло гаряче сонце, наче розжарена піч. Велична картина! Але думки Корлісові звернулися чомусь до матері, до її чаїв, до м'яких килимів, до штивних покоївок з Нової Англії, до канарок, що щебечуть на широких вікнах, і він подумав, чи могла б мати зрозуміти ось це, що тепер у нього перед очима. І коли він подумав про дівчину, що сиділа за ним, і прислухався, як плюскотіло, занурюючись і підіймаючись, її весло, перед ним довгою низкою промайнули жінки — материні знайомі. «Бліді, невиразні привиди, — подумав він, — карикатура на тих, що колись заселяли землю і заселятимуть її й надалі».
«Біжу» обминула крижину, що крутилася в воді, проскочила вузеньким хідничком поміж крижинами й випливла на чисту воду, а позад човна з гуркотом зійшлися крижані мури. Томмі застогнав.
— Оце так! — схвально озвався Корліс.
— Навісна жінка! — почулося сердите бурмотіння спереду них. — Що було б трохи перегодити?
Фрона розібрала Макферсонові слова й голосно засміялася. Ванс оглянувся й задивився на неї, на її чарівну посмішку, її шапчина, абияк надіта, зсунулась набік, і розпущені коси, поблискуючи проти сонця, вилися круг обличчя, як тоді, дорогою з Даї.
— Я б заспівала, якби не треба було берегти силу. Хоч би «Пісню про меча» чи «Спів про котвицю».
— Або «Першу пісню», — докинув Корліс, помовчавши. — «Була в мене люба, чорноброва…» — почав він із притиском.
Вона занурила в воду весло з другого боку, щоб відштовхнутися від крижини, й нібито не чула.
— Я могла б так плисти без кінця.
— Я теж, — палко підхопив Корліс.
Але вона, не звертаючи уваги на його слова, мовила своє:
— Я, Вансе, дуже рада, що ми з вами потоваришували.
— Не моя вина, що ми тільки товариші.
— Ви про весла забули, добродію, — нагадала вона, і він мовчки схилився до роботи.
«Біжу» перепливала річку під кутом у сорок п'ять градусів до течії, щоб опинитись на другому боці саме супроти того місця, звідкіля вони відпливали, а там можна буде плисти проти води понад берегом, де течія не така прудка. Так мали вони проплисти з милю понад нерівним берегом, і далі вже тільки сотня ярдів клекітливого потоку відділятиме їх від людини, що чекала на порятунок.
— Тепер можна притишити ходу, — запропонував Корліс, коли човен, підхоплений виром, віднесло під величезний мур надбережної криги.
— І оце середина травня! — Фрона подивилася на недбало навислі крижини. — Хіба вам це здається дійсністю, Вансе?
Той покрутив головою.
— Мені
